11

Глава 11

Уляна стояла біля знайомих воріт, стискаючи в долонях ремінець своєї сумки так міцно, що пальці побіліли. Серце билося шалено — не від страху, а від напруження. Біля будинку Артема стояв чужий автомобіль, блискучий, доглянутий, який різко контрастував із запиленою дорогою й осіннім безладом у її голові.
Вона мимоволі зробила кілька кроків назад й спиною вперлася у ще один автомобіль, — на пасажирському сидінні виднілася жіноча парасолька, акуратно складена, поруч — дитячий рюкзак з рожевими крильцями. Серце стислося.
Злата… 

Схоже це авто належало Олені. 
Сльози миттєво підступили до очей, але Уляна рішуче їх змахнула. Вона не дозволить собі плакати тут, біля воріт власного брата. Вона прийшла не для того, щоб благати про жалість, а щоб нарешті відверто  поговорити. Щоб довести — вона більше не та жінка, яку можна було списати з життя.

Та все ж сумнів підступив, як холодна хвиля. А раптом у них гості? — подумала вона. А раптом зараз не час? Вона навіть зробила півкроку назад, та зупинилася.
— Іншого моменту може не бути, — прошепотіла собі під ніс.
Вона глибоко вдихнула, поправила волосся, яке вітер кинув на обличчя, і впевнено рушила до дверей. Кожен крок лунав у тиші, немов удари серця.

Її рука тремтіла, коли вона натиснула на дзвінок. Усередині почулося чиєсь легке, знайоме тупотіння — дитячі кроки? Потім тихий жіночий голос, приглушений стіною, і шелест тканини.
Дверна ручка ледь клацнула, і двері повільно відчинилися.

На порозі стояла Олена — красива, доглянута, з м’якими очима, в яких у ту ж мить з’явилося здивування. Її рука, що тримала рушник, застигла на півдорозі.

Між ними зависла тиша — густа, напружена, майже відчутна.
Тільки вітер злегка колихав пасма волосся Уляни, а десь усередині будинку почулося тихе дитяче:
— Оленко, хто там?

І в ту мить Уляна не змогла вдихнути.

Олена завмерла, немов побачила привид. На її обличчі промайнула ціла буря емоцій — від щирого здивування до легкого переляку. Вона не чекала цього. Не сьогодні. Не зараз.
— Уляна?.. — нарешті вимовила вона, майже пошепки, немов боялася, що її почують у сусідній кімнаті.

Уля стояла на порозі — бліда, виснажена, з тінями під очима, але в її погляді було щось нове, щось, чого Олена не бачила раніше — рішучість. Та навіть через неї було видно, як сильно вона хвилюється.
— Привіт, — тихо сказала Уляна, опускаючи очі. — Я… хотіла побачити Злату. І Артема.

Олена розгублено озирнулася через плече — десь у глибині дому ледь чулися чоловічі голоси. Один із них був Артемів, другий — глухий, впевнений, з ноткою влади, яку вона вже встигла впізнати. Гордій.
Господи, тільки не зараз… — промайнуло в голові Олени. Якщо Уляна й Гор зустрінуться — усе, що Артем так ретельно вибудовував, може розсипатися на друзки.

Вона зробила крок уперед, ніби хотіла щось сказати, але не встигла.
— Мамо… — тихий, майже несміливий голосок пролунав із-за її спини.

Злата стояла в коридорі, тримаючи в руках улюблену іграшку — маленького плюшевого собаку з відірваним вухом. Очі дівчинки розширилися, коли вона побачила Улю.
— Мамо… нарешті ти прийшла!..

 шепіт розрізав повітря.
Уляна опустила сумку просто на килим, ноги підкосилися, і вона впала на коліна, розкривши руки.
— Златочко… донечко моя… — прошепотіла вона крізь сльози, що вже не можна було стримати.

Дівчинка кинулася до неї, обійнявши так міцно, ніби боялася відпустити навіть на мить.
Уляна втопила обличчя у її волоссі, вдихаючи знайомий запах дитинства, дому, любові, якої їй так бракувало всі ці місяці. Серце билося в шаленому ритмі, і весь світ зник — залишилися тільки вони дві.

Олена стояла осторонь, зімкнувши руки, не наважуючись ні втрутитися, ні піти. Її розум розривався між співчуттям і страхом. Вона знала — кожна наступна хвилина може стати початком бурі. Бо за дверима кабінету, лише за кілька кроків від них, сидів Гордій.

Уляна витерла сльози з обличчя, але в очах її досі блищала ніжність і тихий біль, що переплітався зі щастям. Вона провела пальцями по Златиній щічці, вдивляючись у кожну рисочку, наче боялася, що цей образ знову колись доведеться забути.

— Поглянь, що я маю для тебе, — прошепотіла вона й витягнула з кишені невеличкий браслет, сплетений із кольорових ниток. Теплі відтінки перепліталися у візерунок, у центрі якого була маленька дерев’яна намистинка у формі серця.

Злата розгублено подивилася на подарунок, потім — на маму.
— Це ти зробила?
— Так, — усміхнулася Уляна. — Своїми руками. Я думала про тебе, коли плела.

Дівчинка обережно простягнула зап’ясток, і коли Уляна зав’язувала вузлик, Злата раптом обійняла її знову — тихо, ніжно, з тією беззастережною дитячою любов’ю, яка пробачає все.

Олена, спостерігаючи за ними, стояла мовчки. В її горлі стискалося, а очі наповнювалися сльозами, які вона марно намагалася стримати. Те, що вона бачила, було одночасно болісним і прекрасним — зустріч двох сердець, розділених не часом, а чужими помилками.

Вона відвернулася, щоб зібратися з думками, зробила кілька кроків до сходів і, нарешті, змусила себе заговорити:
— Я… я піду сповіщу Артема, що ти приїхала, — промовила тихо, ковтаючи хвилювання. — Він має знати.

— Добре, — кивнула Уляна, стискаючи Златину долоньку.

Коли Олена зникла за рогом, Злата потягнула маму за руку:
— Мам, ходімо до кухні! Наша Оленка  сьогодні спекла смачний кекс із горіхами! Я впевнена, тобі сподобається!

Уляна ледь усміхнулася, дозволяючи доньці вести себе за руку, а в серці раптом оселилося тепле, давно забуте відчуття — домівки.

Тим часом Олена тихо постукала у двері кабінету Артема. За дверима чулося глухе чоловіче бурмотіння — він  говорив з Гордієм.
— Артеме, — сказала вона, відчиняючи двері, — пробач, що перериваю, але… приїхала Уляна.

Гордій, який сидів навпроти Артема, повільно підвів голову.
Його погляд різко змінився — спокійна байдужість змінилася напругою.
Артем зблід, на мить завмер, а потім повільно підвівся з-за столу.