10

Глава 10

Вони лежали в сіні, не дихаючи. Золоті стебла кололи шкіру, пахли теплом і осіннім пилом. Її волосся розсипалося по його руці, а подихи зливалися в один. Гордій дивився на неї — довго, мов на когось, кого боїться втратити, хоча ніколи й не мав.

Між ними щось змінилося. Повітря стало густим, мов перед грозою. Очі зустрілися — і цього було досить, щоб обидва забули, де вони й хто вони такі.

Він повільно потягнувся до неї — не різко, не нахабно, а наче питаючи без слів. Її губи тремтіли, дихання збилося, і на мить здалося, що світ зупинився.

Але просто перед тим, як ця мить могла стати чимось більшим, Уляна різко підняла руки й відштовхнула його.

— Ні! — її голос пролунав хрипко, наче вона вигукувала не одне слово, а все своє минуле. — Не смій…

Вона сиділа, тремтячи від хвилювання, від злості, від страху — навіть сама не знала, від чого більше.

— Ти не маєш права торкатися мене, чуєш?! — продовжила вона, і в кожному слові бриніла не образа, а біль. — Я не твоя. І не чиясь здобич. Цього разу ти не використаєш мене як ганчірку, бо я не пʼяна. 

Гордій мовчав. Його руки все ще лежали на сіні, пальці стиснуті в кулак. Він дивився на неї — не сердито, а уважно, по-справжньому.

— Я й не торкаюся, — тихо сказав він. — Просто... здається, вперше бачу тебе справжню.

Уляна здригнулася, ніби ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який дотик. Вона відвернулася, намагаючись приховати сльози.

— Я твереза, — прошепотіла. — І більше ніхто не змусить мене робити те, чого я не хочу.

Він кивнув, повільно підводячись.
— Добре, Волкова. Я почув. 

І, не сказавши більше ні слова, пішов до дверей стодоли. Вона ще довго сиділа в сіні, обійнявши коліна, слухаючи, як його кроки віддаляються. Серце билося швидко, боляче — не від страху, а від того, що вперше за довгий час вона відчула, що може сказати «ні» і бути почутою.

Коли за ним зачинилися двері стодоли, тиша впала важко, наче ковдра. Уляна сиділа, опустивши голову, стискаючи долонями коліна. Сіно кололо шкіру, але вона не відчувала болю — тільки порожнечу, що повільно розливалася всередині.

Вона хотіла, щоб він пішов. Хотіла, щоб залишив її в спокої. Але водночас щось у грудях стискалося від того, що він таки пішов.

Уляна підвела голову. Повітря ще зберігало його запах — тютюн, пил і щось дивне, тепле. Їй хотілося стерти це відчуття, витерти спогад, але серце підло тремтіло, видаючи правду: вона хотіла, щоб він її поцілував.

Вона заплющила очі, стискаючи пальці в кулаки.
— Ні, — прошепотіла. — Ніколи більше.

Вона згадала себе колишню — слабку, залежну від чужих слів і рук. Ту, яку ламали, принижували, а вона тільки мовчала. І дала собі клятву: цього разу ніхто не матиме над нею влади.

«Моє життя — це Злата», — подумала вона. — «Лише вона й ця ферма. Тварини, яким потрібен хтось, хто не втече. Я все віддам, щоб купити це місце. Врятую їх, навіть якщо ніхто не врятує мене».

Уляна підвелася, обтрусила сіно з одягу й глянула у вікно. За хлівом повільно сідало сонце — тепле, втомлене, як і вона.

Її пальці ще тремтіли, але в очах з’явилася рішучість. Вона більше не буде тікати — ні від себе, ні від минулого.

Сонце вже хилилося до обрію, коли Уляна вийшла зі стодоли. Повітря пахло пилом, сіном і потом — важкий кінець робочого дня. Вона йшла до водогону, щоб умити обличчя, коли з-за хліва виринув один із робітників — кремезний чоловік у брудній майці, з червоними очима після випивки.

— Гарненька в нас новенька, — протягнув він, нахабно усміхаючись. — Дай хоч ручку поцілую, Улю.

Вона стиснула зуби, зробила крок убік, але він не відступив, а навпаки — взяв її за лікоть. Його пальці були грубі, липкі.

— Відпусти, — прошипіла вона, намагаючись висмикнути руку.

— Та що ти, не ображайся, я ж гарно...

Вона не встигла нічого відповісти — різкий рух, і чоловік полетів убік, збитий сильним ударом. Гор стояв поряд, обличчя його було темним від люті.

— Ще раз торкнешся — руки поламаю, — сказав він тихо, але так, що повітря застигло.

Робітник підвівся, щось пробурмотів і, похитуючись, подався геть.

Уляна стояла, не дихаючи. Її серце билося скажено, не стільки від страху, скільки від хвилювання.

— Тобі не потрібно було цього робити! — вигукнула вона, коли Гор обернувся, щоб піти. — Я сама можу постояти за себе!

Він спинився, повернувся до неї. Його погляд був спокійним, майже байдужим.

— Може, й можеш, — промовив він рівно. — Але я не дивлюсь, хто переді мною — твоя мати, дружина фермера чи дівчина з вулиці. Якщо бачу, що жінці погано, я захищаю. Це звичка.

Його голос був твердим, але без зверхності. І від цього Уляні стало ще соромніше. Вона опустила погляд, ковтаючи клубок у горлі.

— Пробач… — тихо сказала вона. — І… дякую.

Гор не відповів одразу. Лише злегка кивнув, а тоді мовчки пішов до хліва, залишивши її стояти посеред подвір’я з важким серцем і дивним теплом усередині.

Вперше за довгий час Уляна відчула, що хтось поруч не хотів скористатися її слабкістю.

— Сьогодні у мене ще справи, — сказав Гор, витираючи руки рушником. — Не чекай мене, повернуся пізно.

Його голос був звичний — короткий, стриманий, без емоцій. Він уже збирався виходити, коли Уляна ледь помітно кивнула, навіть не підводячи очей.

— Гаразд.

Двері за ним зачинилися, і в кімнаті настала тиша, така глибока, що чути було, як цокає старий годинник на стіні. Уляна повільно сіла до столу, витягла з полотняної сумки кілька яскравих мотків ниток. Вона купила їх кілька днів тому — зовсім випадково, біля каси в супермаркеті.

Її пальці трохи тремтіли, коли вона розплутувала клубки. Здавалося, що навіть нитки пахли спогадами — дитинством, домом, Златою.

Уляна заплющила очі. Перед нею знову постало маленьке обличчя доньки, усміхнені очі, ямочки на щічках.

— Моя дівчинка… — прошепотіла вона, і голос її затремтів.

Вона почала плести — повільно, обережно, як щось святе. Кожен вузлик був немов частинка її серця, прошита крізь нитки. Вона уявляла, як Злата носить цей браслетик на маленькій ручці, як сміється, як каже: «Мамо, дивись, я така сама, як ти!»