9

Глава 9

Дорога була довгою і мовчазною. Старенька машина глухо гуркотіла, ніби теж переживала після того, що сталося. За вікном повільно пропливали поля, вже вкриті сизим присмерком.
Уляна сиділа, згорнувшись, притулившись лобом до скла. Її руки все ще тремтіли, і вона ніяк не могла заспокоїтися після зустрічі з господарем.

Гор мовчав. Лише час від часу кидав короткий погляд у її бік — мовчазний, уважний.
Він не питав, як вона себе почуває. Не казав «все добре» — він не був із тих, хто розкидається словами. Але його мовчання було не байдужим, а живим, наповненим розумінням.

Мотор заглух, коли вони зупинилися біля придорожнього супермаркету. Не великого — лише вивіска, що тьмяно світилася в сутінках, і кілька машин біля входу.

— Ходімо, — коротко мовив Гор, вийшовши з авто.
— Навіщо? — Уляна здивовано підняла очі.
— Ти сьогодні працювала за двох. Треба купити щось поїсти. І каву. Завтра буде важкий день.

Вона відчинила дверцята і нерішуче ступила за ним.
Яскраве світло магазину різко вдарило по очах. Їй здалося, що вона не була в такому місці цілу вічність — серед запаху свіжої випічки, шуму візків, шелесту пакетів.

Гор ішов попереду, тримаючи кошик, а вона — позаду, трохи осторонь.
— Що ти любиш? — кинув він через плече.
— Я… навіть не знаю, — розгубилася вона. — Мабуть, гречку. І чай.

Він посміхнувся кутиком губ.
— Скромно. Аж не віриться.
— Краще вже скромно, ніж розкішно за чужий рахунок, — кинула вона тихо, і Гор підвів брову.
— Хочеш образити?
— Ні. Просто... не звикла, щоб для мене хтось щось купував. Такого ніколи не було. Завжди за все платила я. 

Він не відповів. Тільки мовчки поклав у кошик пачку кави, хліб, кілька яблук і невеличку банку меду.
— Це навіщо? — не втрималася вона.
— Для тебе, — сказав просто. — Кажуть, мед заспокоює.

Уляна відчула, як щось защеміло в грудях.
Вона не пам’ятала, коли востаннє хтось купував їй щось просто так — не з розрахунку, не за умови, не з натяком.

Біля каси він розплатився готівкою. Вона хотіла заперечити, але Гор глянув на неї поглядом, у якому змішалися стомлена твердість і щось майже лагідне.
— Не починай, Волкова. Просто прийми.

Вони вийшли з магазину. Ніч уже опустилася на місто, з неба сипалося дрібне листя, і холод пробирався під куртку.
Уляна згорнула плечі, і Гор мовчки зняв з себе стару куртку, накинув їй на плечі.

— Ти ж замерзнеш, — прошепотіла вона.
— А ти вже не можеш, — сухо відповів він.

Уля усміхнулася — вперше за довгий час щиро, не вимушено.
І коли вони сіли в машину, десь глибоко всередині вона відчула:  їй не страшно.

Машина котилася темною дорогою, лише фари розрізали смугу нічного туману. Усередині пахло кавою — тією простою, з придорожнього кафе, яку вони пили, стоячи біля капота, поки ніч повільно опускалася на землю.

Гор сидів за кермом, спокійний, мовчазний, зосереджений. Його обличчя освітлювали миготливі відблиски фар зустрічних машин. Він здавався кам’яним — і водночас спокійним, як людина, що вміє чекати.

Уляна дивилася у вікно, але думки плуталися. Після всього, що сталося за ці дні, вона вперше відчула дивний спокій. Наче цей рух — дорога, машина, темрява — стали для неї якоюсь тимчасовою втечею.

Вона порушила тишу першою:
— Знаєш… сьогодні я дала ім’я тому коневі.

Гор кинув короткий погляд убік, не відриваючи рук від керма.
— І яке ж?

— Білка. Не тому що біла, — усміхнулася. — А тому що коли дивиться, то очі такі ж — уважні, живі. Вона розуміє все, просто не може сказати.

Гор мовчав, але в кутику губ промайнула ледь помітна тінь посмішки.

— Я подумала… — продовжила Уляна, — якби в мене колись були гроші… я б купила ту ферму. Серйозно. Я б зробила її місцем, де тварини не бояться людей. Де вони не просто існують, а живуть.

Вона трохи замовкла, дивлячись на дорогу.
— Може, це дурниця.

— Не дурниця, — спокійно відповів Гор. — Просто мрія.

— Ти не віриш у мрії, правда? — кинула вона, нахиливши голову.
— Вірю, — відповів він коротко. — Але не завжди.

— А свої маєш? — вона глянула на нього.

Він довго не відповідав. Потім зітхнув і, не відриваючи погляду від дороги, сказав тихо:
— Маю. Але не ті, про які говорять уголос.

— То розкажи хоч про одну.

— Не час, — коротко відрізав Гор.

Вона трохи образилася, але потім усміхнулася сама до себе. Його стриманість чомусь не дратувала. Навпаки — зацікавлювала. В ньому було щось невимовно справжнє, тверде, мов камінь.

— Знаєш, — тихо промовила вона, вдивляючись у дорогу попереду, — я колись теж мріяла. Стати ветеринаром. Маленька дурепа, яка вірила, що може лікувати весь світ…

— Не дурепа, — сказав Гор спокійно. — Просто не поруч із тими, хто міг у це повірити.

Її пальці злегка здригнулися. Від його голосу — не різкого, не насмішкуватого, як зазвичай, а рівного, майже лагідного — щось защеміло всередині.

Вона подивилася на нього — на цього чоловіка, який так рідко говорить, але завжди каже саме те, що треба. І їй стало дивно тепло.

— А ти, Гор… — прошепотіла вона, — ти справді такий, яким здаєшся?

Він поглянув на неї, трохи звузивши очі.
— А який я здаюся?

— Різкий. Непередбачуваний. Але… справедливий.

Він не відповів. Лише злегка скосив погляд і знову посміхнувся куточком губ.

Коли вони в’їхали на стару ґрунтову дорогу, тиша між ними вже не була важкою. Вона стала м’якою, живою, наповненою чимось новим.

 Уляна відчула — вона не просто тікає від себе. Вона, можливо, починає шлях назад.

Повернулися вони додому доволі пізно. Повітря пахло вологою землею, нічним вітром і димом із далеких подвір’їв. У квартирі, як завжди, було напівтемно — лише тьмяне світло кухонної лампи кидало м’які кола на стіл.

Гор розклав покупки, мовчки поставив чайник, дістав хліб і консерви.
— Повечеряємо, — буркнув коротко.

Уляна присіла навпроти. Вона звикла вже до його стислого тону, у якому не було злості — просто звичка говорити мало. Їла повільно, відчуваючи дивну втому — не тілесну, а глибоку, яка осідає десь усередині.