8

Глава 8

Наступного ранку повітря було свіже, прохолодне — на шибках машини ледь помітний туман, небо вкрите сірою млою.
Уляна сиділа поруч із Гором, притискаючи руки до себе, бо старенький обігрівач у машині працював ледве-ледве.

Вона дивилася у вікно — дорога тяглася крізь поля, розмиті краєвиди миготіли, наче кадри з фільму, який колись дивилася у зовсім іншому житті. Десь там, у минулому, вона пила каву в дорогих кав’ярнях, розмовляла про моду й подорожі, мріяла про інше майбутнє.
А тепер — старий «Форд», холодна осінь і поїздка на ферму, що пахне гноєм і втомою.

Та все одно… всередині було тихо. І дивно спокійно.

Гор зупинив машину біля невеликого придорожнього кафе.
— П’ять хвилин, — сказав він коротко. — Треба кави.

Уляна вийшла слідом. Усередині пахло свіжою випічкою, какао і димом від старої кавомашини. Вони сіли за столик біля вікна.
Вона нерішуче сіла, опустивши погляд у стіл, поки Гор замовляв дві чорні кави і булочку.

— Я не просила, — тихо сказала вона, коли офіціантка поставила перед нею горнятко.

— Знаю, — відповів він спокійно. — Але ти все одно вип’єш. Бо на фермі кави не буде.

Вона ковтнула гарячий напій і здивувалася, як приємно він обпалює губи. Після кількох ковтків тіло наче прокинулося, а серце трохи відтануло.
— Я віддам, — прошепотіла вона.

Гор підняв на неї погляд.
— Не треба. Це просто кава, не угода з дияволом.

Уляна всміхнулася, ледве помітно.
— У мене вже був досвід угод із дияволом, — сказала вона з гіркою усмішкою. — Тож тепер я все перевіряю.

Гор мовчав, спостерігаючи, як вона тримає чашку двома руками, щоб не тряслися пальці. У ній було щось вразливе й сильне водночас — як у людині, яка вже впала, але ще не забула, як стояти.

— Знаєш, — озвався він, — не така вже ти й слабка, як сама про себе думаєш.

Вона здивовано звела на нього очі.
— Звідки така думка?

— Бо слабкі не виживають, — відповів просто. — А ти досі тут.

Уляна відвернулася до вікна, щоб він не бачив, як блиснула сльоза. Вона зробила ще ковток кави — і вперше за довгий час напій мав справжній смак, не присмак забуття.

Коли вони вийшли, над дорогою піднявся легкий туман. Гор відчинив дверцята машини, і, перш ніж вона сіла, кинув коротко:
— Ну що, пані Волкова, готова до чесної роботи?

— Готова, — відповіла вона з усмішкою, трохи впевненіше, ніж учора.

І цього разу, коли машина рушила з місця, їй здалося, що світ навколо почав обертатися трохи повільніше, ніби даючи їй шанс не втратити цей момент — момент, коли все ще можна почати спочатку.

Ферма зустріла їх вогким холодом і важким запахом гною, сіна та металу. Повітря було насичене парою від теплих тіл тварин, а з далекого загону долинав глухий рев худоби.
Уляна, натягнувши стару куртку, мовчки взяла лопату й пішла до конюшні. Робота була важка, брудна, але вперше за довгий час вона не тікала від неї. Кожен рух, кожен змах лопати очищав не лише підлогу, а ніби й шматок того бруду, що роками накопичувався в її душі.

Сонце повільно піднімалося, світло пробивалося крізь щілини у старих дошках, і пил танцював у променях, наче дрібні золоті іскри.
Уляна витирала піт з чола, коли помітила — один із коней стояв осторонь, тремтів і майже не рухався. Його дихання було важке, а очі — тьмяні, повні страждання.

Вона підійшла ближче, простягнула руку до теплої шиї тварини — кінь ледь чутно застогнав.
— Що з тобою, бідолашний… — прошепотіла вона, і відчула, як серце стискається.

— Гор! — покликала вона, обернувшись.

Він підійшов, втомлено витираючи руки об штани.
— Що там у тебе?

— Він хворіє, — сказала серйозно. — Поглянь на нього — важко дихає, стоїть на трьох ногах, очі тьмяні. Його потрібно оглянути, дати ліки.

Гор глянув на коня, потім на неї.
— Це не наш клопіт. Є господар, нехай вирішує.

— Але ж він страждає! — різко відповіла вона. — Ми ж не можемо просто дивитися, як тварина помирає.

Гор важко зітхнув і махнув рукою.
— Гаразд, ходімо. Тільки не чекай дива.

Вони разом рушили до головного будинку. Господар ферми, кремезний чоловік років п’ятдесяти з брудною сорочкою, сидів за столом і щось писав у старому зошиті.
Побачивши їх, підняв голову.
— Що там у вас знову?

— У вашого коня температура і, схоже, проблеми з ногою, — сказала Уляна, намагаючись говорити спокійно, але в голосі все одно звучало хвилювання. — Йому потрібен ветеринар.

Чоловік роздратовано фиркнув.
— Знаю я. Не переживай, дівко, питання вже вирішене.

— Як це «вирішене»? — не зрозуміла вона.

— Сьогодні приїдуть люди, заберуть на убій, — відповів він байдуже, перегортаючи сторінку.

Уляна застигла. Її обличчя зблідло, руки опустилися.
— На убій?.. Але ж він ще живий! Його можна вилікувати!

— Може й можна, — буркнув господар. — Але лікування коштує дорожче, ніж новий кінь. Бізнес, пані. Тут усе просто.

Її горло пересохло. Вона зробила крок уперед, ніби хотіла щось ще сказати, але Гор злегка торкнувся її руки — попереджувально.

— Пішли, — тихо промовив він.

Але Уляна стояла, втупившись у господаря. У її погляді блищали сльози, змішані з гнівом.
— Може, для вас це просто бізнес, — прошепотіла вона. — Але для нього — життя.

Вона розвернулася й вийшла.
Надворі дув холодний вітер, у повітрі стояв запах сіна і смерті, і вперше за довгий час Уляна відчула, що більше не хоче бути байдужою — ні до чужих, ні до себе.

Вітер хльостав обличчя, коли вона вийшла з будинку.
Повітря здавалося гірким — ніби наповненим чужим болем. Уляна стояла посеред двору, вдихала глибоко, намагаючись стримати сльози. Та вони все одно котилися, повільно, нестримно.

Гор наздогнав її біля конюшні.
— Я ж казав, не треба, — мовив він тихо, але без злості. — Не ти цю ферму рятуватимеш.

Вона різко обернулася.
— А хто, Гор? Хто, якщо не я? Всі тільки й роблять, що відвертаються. Це ж живе створіння, не шматок м’яса!