7

Глава 7

Гор стояв у дверях, дивлячись на неї. Уляна лежала, розкинута на дивані, мов тінь самої себе. Повітря в кімнаті було важке, застигле. Здавалося, навіть час боявся сюди заходити.

Він не наближався, лише спостерігав. Її волосся, колись блискуче, зараз заплутане, обличчя бліде, очі — порожні. Вона була тут, але ніби далеко, десь у світі, куди вже не дістаються слова.

І тоді перед очима постала інша картина — яскравіша, жива.
Він згадав день, коли вперше побачив її в домі Артема. Уляна тоді сміялася так голосно, що навіть сонце, здавалося, ловило кожен її рух. Вона була життям, вибухом світла, стихією, яка не знала меж.
Її очі світилися — не від гордості, а від тієї юної впевненості, що попереду все тільки починається.

І тепер — ось вона.
Розбита, змучена, загублена.

Гор відчув, як щось стислося в грудях. Йому хотілося розізлитися — на неї, на світ, на самого себе. Але замість злості прийшло відчуття безсилля.
Він більше не бачив у ній просто «п’яничку», якою намагався її вважати. Перед ним була людина, яка колись світила так, що могла запалювати інших — і тепер тихо згасала.

Він опустив погляд, потер обличчя рукою, зітхнув.
— Ти ж не завжди була такою, — прошепотів він майже невпевнено, наче боявся, що вона почує.

Уляна не ворухнулася.

Гор ще кілька секунд стояв, потім підійшов і накинув на неї ковдру. Не з жалю — скоріше з людського інстинкту, з тієї рідкісної миті, коли навіть найжорсткіші люди забувають бути цинічними.

Поглянув ще раз — і зрозумів: якщо він зараз піде, вона може просто не прокинутися.
І хоча він сам собі пообіцяв, що не втручатиметься — залишився.

Ранок прийшов повільно, ніби не хотів торкатися цього дому.
Світло пробивалося крізь щілини жалюзі, лягало вузькими смугами на підлогу, на стіл, на обличчя Уляни.

Вона прокинулася різко, ніби від сну, якого не хотіла бачити. У роті пересохло, голова гуділа, але найбільше боліла не вона — боліла порожнеча всередині.
Кімната здавалася чужою, запах — чужим, навіть власне тіло — не її.

На столі стояла склянка з водою й кілька шматків чорного хліба. Поруч — пляшка, закрита.
Уляна довго дивилася на неї, ніби на ворога, з яким не знала, чи зможе сьогодні боротися.

Десь на кухні грюкнув посуд.
Вона повільно підвелася, натягнула на себе ковдру й пішла на звук.

Гор стояв біля плити. У старій сірій футболці, босий, із розкуйовдженим волоссям. Рухався спокійно, мов автоматично. Запах смажених яєць змішувався із запахом кави — простий, буденний, живий.

Він навіть не озирнувся, коли вона зайшла.
— Води випий, — сказав коротко. — І поїж трохи.

Його голос був рівним, без глузування, без тієї зверхності, до якої вона звикла. Просто спокій.

— Ти залишався тут? — спитала вона після паузи, стискаючи ковдру на плечах.

Гор кивнув.
— Не хотів, щоб ти… — він не закінчив. — Просто залишився.

— Навіщо? — її голос зірвався. — Навіщо тобі це потрібно? Я ж пропаща…

Він нарешті повернувся. Дивився прямо, без виклику, але й без жалю.
— Бо хтось мав переконатися, що ти прокинешся.

Її очі наповнилися слізьми, але вона швидко відвернулася.
Вона не хотіла, щоб він бачив її слабкість, не хотіла дякувати. Але щось у його голосі, у спокійному русі рук, коли він клав тарілку на стіл, раптом розтопило в ній кригу.

Вона сіла. Довго мовчала, потім узяла шматок хліба. Він був черствий, але вона їла — наче вчилася знову відчувати смак життя.

Гор сів навпроти. Кинув короткий погляд на неї, потім відвів очі.
— Не дякуй, — сказав він тихо. — Просто їж.

Вона кивнула. І вперше за довгі тижні зробила ковток не вина, а води.

Після кількох ковтків води світ навколо перестав пливти.
Голова ще гуділа, але в середині вперше за довгий час з’явилося відчуття ясності — болюче, нестерпне, але справжнє.

Гор сидів навпроти, закінчував снідати. Його обличчя було зосереджене, мов у людини, яка вже все вирішила для себе.
Уляна спостерігала за ним, намагаючись розгадати — ким він насправді є. Той, хто зневажав її, тепер поводився майже байдуже, але в цій байдужості було щось людське, майже турботливе.

Вона обережно поставила склянку.
— То що… я тепер без роботи? — запитала тихо, навіть не впевнена, що хоче почути відповідь.

Гор підняв погляд.
— Не знаю, — відповів спокійно. — Сьогодні спитаю у власника.
— І якщо мене звільнили?
— Значить, доведеться знайти інше місце. Але спершу — прийди до тями.

Його голос був короткий, рівний, без жалю і без осуду. Тільки тверезість. Та, що ріже, але не добиває.

Він встав, натягнув куртку й кинув через плече:
— Відпочинь. Їжа на столі. Повернуся пізніше.

Двері зачинилися, і квартира занурилася у тишу.
Тиша — справжня, не алкогольна, не глуха, а та, в якій чути кожен подих.

Уляна залишилася сама.
Вона сіла на диван, обхопила коліна руками. Тіло боліло, немов її били. Голова важка, шкіра чутлива до кожного дотику, але найстрашніше було не це.
Найстрашніше — усвідомлення.

Провина точила зсередини, як отрута. За доньку, за брата, за себе.
Вона знову побачила Злату — ту з сну, з великими очима, що кличуть маму.
І тоді вперше за довгий час не захотіла втекти від цього образу.

Вона повільно підвелася.
Дивилася навколо — на розкидані речі, на порожні пляшки, на затертий килим, що вбирав у себе запах забуття.

— Ні, — прошепотіла сама до себе. — Досить.

Її руки тремтіли, але вона почала прибирати. Спершу просто речі, потім стіл, потім — підлогу.
Кожен рух болів, та з кожним новим змахом ганчірки наче стирався шматочок минулого.

Коли вона випрямилася, то побачила у вікні власне відображення.
Бліда, змучена, але жива.
І вперше за довгий час у її очах блиснула іскорка рішучості.

— Я зроблю все інакше, — прошепотіла вона. — Навіть якщо доведеться починати з нуля.

Коли Гор повернувся, вечір уже повільно опускався на місто.
Повітря було прохолодне, пахло вологою землею й димом з далеких дворів. Він відчинив двері, навіть не сподіваючись на щось інше, окрім безладу й запаху дешевого алкоголю.