6

Глава 6

Ніч опустилася густо й задушливо. Квартира Гора була занурена в напівтемряву, тільки вікно пропускало тьмяне світло ліхтаря, що лягало вузькою смугою на підлогу. Уляна лежала на дивані, загорнувшись у стару ковдру, й дивилася в стелю.

Сон не приходив. Голова боліла, тіло нило, але найбільше боліла душа. Вона не розуміла, чому так тривожно — наче щось змінилося, хоч зовні все залишилося тим самим.

Чому він не спробував скористатися?
Чому просто залишив чай і пішов?

Її думки плуталися. Вона не знала, чи то полегшення, чи розгубленість охопили її. Її роками принижували — словами, діями, байдужістю. Вона звикла чекати від кожного чоловіка бруду. І тепер, коли Гор просто пройшов повз, не зачепив, не принизив — це збило її з пантелику сильніше, ніж будь-яка образа.

Вона перевернулася на бік, слухаючи, як у сусідній кімнаті він щось робить — чути було кроки, скрип ліжка, короткий кашель.
Хто ти такий, Гор?
Її думка повернулася до тієї телефонної розмови, яку вона чула вдень. Його голос тоді був зовсім інший — спокійний, розважливий, холодно-діловий. Ніби це був не той чоловік, що плював їй під ноги і насміхався.

Уля закрила очі. Її мозок боровся між ненавистю й дивним почуттям цікавості. Може, тому, що вперше за довгий час у неї з’явилася хоч якась загадка, щось, що виходить за межі її болю.

Вона згадала день на фермі — бруд, важку працю, запах сіна, голос тварин. Там, серед занедбаних кліток, вона вперше відчула, що може комусь допомогти. І це відчуття було справжнім, чесним. На кілька годин вона перестала бути «Улею Волковою, що все втратила».

А тепер лежала тут — між втомою й страхом, між минулим і невідомим.

З коридору долинув звук — клацнув вимикач. Кімнату огорнула темрява. Вона зрозуміла, що Гор ліг спати.

Тоді вперше за довгий час Уля дозволила собі думку, яка раніше здавалася безглуздою:
Може, завтра я не питиму.

Вона заплющила очі, і на мить здалося, що повітря стало легшим. Їй навіть привиділося, що десь далеко — не у цій задушливій квартирі, а десь там, на фермі, — тихо гавкає собака.

Сон прийшов раптово — важкий, густий, як туман. Уляні здалося, що вона стоїть у знайомій кімнаті, але все в ній було дивно порожнім. Стеля бліда, стіни холодні, у кутках — тінь і мовчання.

Посередині стояла дівчинка. Маленька, у білій сукенці, з розпущеним волоссям і великими, надто дорослими очима.

Вона дивилася прямо на Уляну.
Її губи ворушилися — не голосно, але кожне слово Уляна чула наче в серці, не у вухах.

Вона казала, що чекала. Казала, що любить. Що кожного вечора просить зорі, щоб мама прийшла.
Говорила, що дядько й тітка  кажуть — мама скоро повернеться, але вона не вірить, бо ночами, коли тихо, їй здається, що мама плаче десь далеко.

Кожне слово — мов лезо.
Уляна хотіла ступити до неї, обійняти, відчути її запах, тепло маленьких рук, але ноги не слухались. Вона лише стояла й дивилась, як дівчинка тягне до неї руки.

— Мамо… — прошепотіла дитина.

Той звук розітнув простір, мов грім.
І в ту ж мить Уляна рвучко підвелася.

Вона задихалася. Серце калатало, лоб був мокрий від поту. Повітря здавалося важким, липким. У темряві кімнати ледь виднівся силует Гора, який спав, відвернувшись до стіни.

— Донечко моя… — прошепотіла Уляна, торкаючись грудей, ніби хотіла спинити біль усередині.

Її пальці тремтіли. Сльоза скотилася по щоці, залишивши гарячий слід.

Тиша була глибока, майже гнітюча. Але всередині неї щось змінилося — маленький, майже непомітний тріск, ніби в душі, де досі панувала крига, почала танути перша крихітна крапля тепла.

Уляна прокинулася задихаючись, ніби ще не вирвалась із кошмару. У грудях боліло так, що хотілося кричати.
Її пальці судомно зчепилися за ковдру, але біль не відступав — він пульсував у кожній клітині, у кожному подиху.
У голові знову лунав голос доньки — тихий, чистий, болісно-справжній.

Вона різко підвелася, босими ногами ступаючи по холодній підлозі. Кроки лунали глухо, як удари серця.

На кухні панував напівморок. Уляна, сама не розуміючи навіщо, почала метушливо ритись у шафах, на полицях, у шухлядах. Посуд падав на підлогу, ложки дзвеніли, кришки котилися по плитці. Її рухи були судомними, очі — порожніми.

Вона просто шукала забуття.
Хоч щось, що зітре голос, що кликав її «мамою».

Коли вона нарешті натрапила на те, що шукала, рука тремтіла. Вона піднесла пляшку до губ, не думаючи. Гіркота обпекла горло, але біль у грудях не стихав — навпаки, став ще гострішим.

Саме в цей момент у дверях з’явився Гор.
Він стояв мовчки, спершись на одвірок, і якийсь час просто дивився на неї.

— Отже, ось як ти борешся з примарами, — тихо сказав він.

Уляна обернулася, очі її були червоні, на щоках — сльози. Вона не відповіла. Тільки зціпила зуби й різко витерла обличчя рукавом.

Гор зітхнув, підійшов ближче, відняв пляшку з її рук і поставив на стіл. Його рухи були не грубими, а дивно обережними.
— Не це тобі потрібно, Волкова, — вимовив він майже шепотом. — Хоч ти й думаєш інакше.

Їй хотілося закричати, вдарити його, вигнати. Але в горлі стояв клубок, а серце билося дико.

Вона лише прошепотіла:
— Ти нічого не розумієш…

І, втрачаючи сили, опустилася просто на підлогу.

Кухня була напівтемна, лише світло з вулиці розбивалося об віконне скло і падало тьмяною плямою на підлогу. Уляна сиділа на холодній плитці, спершись спиною на стіну. Руки її ще тремтіли, волосся прилипло до обличчя. Усе всередині було стиснуте — серце, думки, навіть подих.

Гор стояв кілька секунд у дверях, потім тихо підійшов. Без жодного слова.
Він опустився поруч, просто на підлогу, важко, як сідають ті, хто втомився від життя.

Між ними лежала пляшка. Вона не дивилась на неї — тільки на свої долоні, де сльози змішувались із потом. Гор не торкався нічого. Не забирав, не пропонував, не вмовляв.