5

Глава 5

Грунтова дорога вилась поміж сірих полів, а старий пікап розбризкував калюжі, немов брудна хвиля з минулого. Дощ не вщухав, і двір ферми зустрів їх гулким шумом крапель по жерстяному даху.

Ферма була стара, виснажена, як і ті, хто тут працював. Облуплені стіни, важкий запах гною, зламані ворота, які хиталися від вітру. Серед усього цього стояв чоловік із сивиною в короткому волоссі, в потертій куртці, що колись була чорною.

— Привіз підмогу, — кинув Гор, виходячи з машини.

Чоловік повільно обвів поглядом Уляну, зупинившись на її тонких руках і нещодавно куплених поношених черевиках, які вже давно втратити блиск.
— Така, значить, підмога? — гмикнув він. — Робота не легка, принцесо.

— Я не принцеса, — тихо відповіла вона.

— Побачимо, — буркнув чоловік і махнув рукою. — Стайня — там. Годівля, вода, прибирання. І без цигарок, без випивки,  без фокусів. Тут усі працюють.

Гор підійшов ближче до неї й кивнув у бік стайні.
— Чула? Не підведи. І не думай грати в горду. Тут ніхто не цікавиться, хто ти була — важливо, ким ти є зараз.

Уляна глянула на нього, намагаючись не показати страху. Їй хотілося відповісти, але слова застрягли в горлі. Вона лише мовчки кивнула.

Вони рушили до стайні. Усередині — тьмяне світло, дерев’яні стіни, запах соломи, гнилої води й тварин. Кілька людей мовчки працювали, майже не дивлячись на новеньку. Уляна взяла відро, спробувала налити воду, але руки тремтіли. Гор стояв поруч, спостерігаючи.

— Ти хотіла нормальне життя, — кинув він тихо. — Ось воно. Реальне, з потом і болотом.

Вона не відповіла. Просто продовжила черпати воду, вдихаючи запах ферми й відчуваючи, як щось у ній стискається, ламається, але все ж таки живе.

Перший день був схожий на випробування. Вітер пронизував до кісток, дощ не вщухав, а бруд чіплявся до черевиків, перетворюючи кожен крок на боротьбу. Та Уляна не скаржилася. Вона не звикла до такої роботи, але в ній жила якась дивна впертість — ніби кожен рух лопатою чи відро з водою могли повернути їй гідність.

У стайні стояв важкий запах сирості, гною й старої соломи. Коні тулилися одне до одного, їхні боки були вкриті пилом, очі тьмяні. Корови стояли у вузьких загородках, де під ногами хлюпала гнила вода.

Уляна не могла дивитися спокійно. Вона пам’ятала, як у дитинстві хотіла стати ветеринаром, як збирала бездомних кошенят у дворі, годувала їх, поки мати кричала, що з неї ніколи нічого не буде. І тепер, дивлячись на цих змучених тварин, вона відчула, що вперше за довгий час робить щось правильне.

Вона працювала не покладаючи рук — розчищала годівниці, носила воду, лагодила старі відра, прибирала солому. Руки вкрилися мозолями, спина горіла від болю, але вона не зупинялася. Навіть інші робітники, спочатку байдужі, дивилися на неї з подивом.

Гор, який спершу стояв збоку, з насмішкою спостерігаючи, як вона намагається не забруднити одяг, згодом замовк. Його погляд поступово змінився. Уляна працювала до останнього подиху, без ремствування, без показного жалю до себе.

Коли сонце почало хилитися до обрію, вона стояла біля коня, гладячи його по шиї. Тварина тяжко дихала, але, здавалось, уперше за день трохи заспокоїлася.

— Ти не така вже й тендітна, як прикидалася, — сказав Гор, з’явившись за її спиною.

Уляна не відповіла. Її долоні залишалися на теплій шиї коня, а в голосі прозвучала втомлена м’якість:
— Вони не винні, що потрапили сюди. Хтось має про них подбати.

Гор хмикнув, але без звичної зневаги.
— Може, вперше бачу, щоб хтось із твоїм минулим так рився в багнюці й не скаржився.

— Бо це вперше за довгий час має сенс, — сказала вона тихо.

Він подивився на неї довго, з якоюсь дивною, невизнаною повагою. У грудях защеміло щось незрозуміле. Гор відвернувся, ховаючи вираз обличчя.

Уляна ж продовжувала працювати, поки зовсім не стемніло. Вона не помітила, як час минув — лише відчула, що тіло важке, але душа вперше не порожня.

Повертаючись до машини, Гор кинув коротко:
— Молодець, Волкова. Не думав, що скажу це.

Вона всміхнулася ледь помітно.
— Просто хотіла зробити хоч щось добре.

— Дарма, — буркнув він, заводячи двигун. — Добро тут довго не живе.

Та, дивлячись у темряву крізь мокре скло, Уляна подумала, що, можливо, він помиляється. Бо навіть у найгіршому місці можна знайти сенс — якщо не для світу, то хоча б для себе.

Вечір опускався на ферму важко й повільно. Повітря пахло мокрою землею, дизелем і потом. Уляна вже майже закінчила прибирання в стайні, коли почула знайомий голос.

Вона вийшла надвір, тримаючи відро з водою, і завмерла. Біля старого сараю, де стояв пікап, Гор стояв спиною до неї, говорив по телефону. Його голос був тихим, але вкрай чітким, різким — не схожим на ту вуличну говірку, яку вона звикла чути від нього.

— Так, я зробив усе, як домовлялись, — говорив він коротко. — Ні, вона нічого не підозрює. Роботу почала, тримається. 

Після паузи він додав:
— Не треба мені нагадувати, я знаю, для чого це все.

Його інтонації були надто впевненими, навіть холодними. У них не було жодної тієї простоти, якою він зазвичай прикривався.

Уляна застигла за рогом сараю, серце калатало. Вона боялася ворухнутися. Про що він говорить? Про кого — «вона»?

Їй раптом стало холодно, хоча повітря було теплим. З кожним його словом вона дедалі більше розуміла, що цей чоловік — не просто грубий роботяга з вулиці. Його мова, манера, навіть паузи — усе в ньому зараз виглядало інакше, незнайомо.

— Добре, — сказав Гор, і в його голосі прозвучало коротке, владне «так, як треба». — Я з нею розберуся. Не хвилюйтесь.

Він закінчив розмову, стиснув телефон у долоні й довго дивився кудись у темряву. Потім, ніби відчувши чийсь погляд, різко обернувся.

Уляна встигла сховатися за стіну, серце калатало в грудях. Вона не знала, чи помітив він її. Та коли Гор повернувся до стайні, його обличчя було звичне — спокійне, навіть трохи байдуже.