4

Глава 4

Гор вийшов із кухні з недопалком у зубах і пляшкою пива в руці. Його кроки були повільними, впевненими, наче він почувався господарем не лише цієї квартири, а й її життя.

Уляна сиділа, загорнувшись у ковдру, тремтячи не від холоду, а від жаху й сорому. Вона зібрала в собі рештки сили й тихо запитала, намагаючись не дивитися йому в очі:

— Чому я… гола?

Гор гучно засміявся. Сміх був брудним, знущальним, він довго не стишався, поки вона не втупилася в нього з розпачем. Тоді він нахилився ближче, викинувши недопалок у тарілку на столі.

— Бо я не люблю трахати одягнених дівок, — нахабно відповів він, роблячи наголос на останньому слові так, ніби воно саме по собі було плювком їй у лице.

Уляна здригнулася, притискаючи ковдру ще щільніше. Її серце гупало, в горлі збирався клубок, але вона не змогла вимовити ані слова.

Гор відкинувся на стілець і зробив ковток пива.
— Що, не хочеш трохи похмелиться? — він підняв пляшку й нахабно всміхнувся.

Уляна різко похитала головою. Вперше за довгий час від самого запаху алкоголю їй стало гидко. Усвідомлення накотило хвилею: я, Уляна Волкова, переспала з цим бомжем. Я навіть не знаю, хто він такий. Я віддала йому тіло, бо не змогла втримати себе в руках…

Вона відчула, як її нудить від самої себе. Відраза, справжня, липка, наче бруд на шкірі, який неможливо змити.

Гор скоса поглянув на неї й додав з байдужістю, що була ще гіршою за образи:
— Та й спати з тобою, знаєш… нічого особливого. Ти не супер у ліжку. Але, загалом, згодиться. Все одно когось іншого шукати лінь. 

Його слова вдарили сильніше за будь-який удар. Уляна закусила губу до крові, щоб не зойкнути. Вона відчула себе розтоптаною. Порожньою. Нікчемною.

І вперше за все життя зрозуміла: вона впала на саме дно.

Уляна тремтячими руками накинула сукню, навіть не застібаючи блискавку до кінця. Вона відчувала, що ковдра, старий диван, запах алкоголю — усе це душить її.

— Я піду, — сказала вона тихо, але твердо. Її голос зрадницьки тремтів, однак у серці на мить спалахнула рішучість.

Гор підняв на неї очі. Його погляд був холодним і насмішкуватим, наче він давно чекав цього моменту. Він зробив повільний ковток пива, відставив пляшку і промовив:

— Не пройшло й тижня, а ти вже готова бігти назад.

Уляна зупинилася, застигла посеред кімнати.

— Що? — видихнула вона.

— До свого братика, — Гор підкреслено сплюнув слово, відкинувшись на спинку стільця. — До того, хто викинув тебе як непотріб. Думаєш, він зустріне тебе з обіймами? Чи, може, ти станеш на коліна і будеш благати про помилування?

Слова його падали важко, наче камені. Кожне боляче влучало в її найглибші страхи.

— Ти ж розумієш, Волкова, — він примружив очі, втупившись у неї, — для нього ти вже давно мертва. Він спасав тебе раз, другий, а потім просто відрізав, як гнилу гілку. Ти для нього більше ніхто.

Уляна вчепилася пальцями в ремінець сумки, але ноги відмовлялися рухатися. Вона дивилася на двері, які були так близько, і відчувала, що невидимі кайдани стискають її щиколотки.

А раптом він правий?
А раптом Артем справді не впустить мене більше в життя?
А якщо я повернуся, і він лише знову скаже, що я ганьба сім’ї?

У грудях закрутилася паніка, а голос Гора звучав тепер тихо й майже спокійно, але від цього ще страшніше:

— Тож іди, якщо хочеш. Плач на порозі його квартири. Можливо, Оленка дасть тобі шматок хліба, як милостиню.

Він підняв брови, чекаючи.

Уляна зробила крок до дверей, та зупинилася. Рука зависла над ручкою, пальці здригалися. Вона відчувала, як усередині щось кричить: Біжи! Але інший голос — тихий, холодний, зрадливий — шепотів: А куди ти підеш? Хто тебе чекає?

І врешті вона опустила руку. Стояла, втупившись у підлогу, й відчувала, як по щоках течуть гарячі сльози.

Гор посміхнувся куточком губ.
— От і добре. Сиди. Не рипайся. Тут твоє місце.

І його голос пролунав, наче вирок.

Дні розтеклися в суцільну каламутну пляму. Уляна вже не рахувала їх — світ звівся до нічних пиятик і важких ранків. Вино текло рікою, дешеве й кисле, але воно мало один дар: стирало пам’ять.

Кожного вечора Гор ставив на стіл нову пляшку, сипав брудні жарти й нахабні коментарі. А вона, мов автомат, простягала руку до склянки, пила, сміялася невчасно, а потім знову віддавалася йому без спротиву. Чи то через страх, чи то через втому — вона вже й сама не знала.

Вранці прокидалася на дивані чи на підлозі, гола й розпатлана, зі смаком дешевого алкоголю на губах. У кімнаті стояв стійкий запах цигарок, поту й вина. Вона дивилася на себе у маленьке розбите дзеркало над шафкою й бачила там не жінку, а тінь. Обличчя посіріло, під очима — темні кола, волосся скуйовджене.

Та найстрашніше було інше. Її не мучили спогади. Кожного ранку в голові — лише чорна діра. Жодних картинок, жодних подробиць. Вона не пам’ятала, як падала на диван, як Гор притискав її до себе, як стискали її тіло чужі руки. І це стало її єдиною втіхою.

Я нічого не пам’ятаю — значить, цього не було.

Ця думка рятувала її, як слабка таблетка від болю. Вона вже не питала себе, ким стала. Вона просто пливла за течією, знеболюючи душу вином і стираючи розум на порожній аркуш.

А Гор? Він задоволено сміявся. Йому подобалося бачити, як Волкова, та сама, яка колись носила горде прізвище, тепер перетворилася на дешеву тінь, що погоджується на все заради пляшки.

І він щоразу нагадував їй про це, сипав словами, наче сіллю на рани:
— Волкова… от і вся твоя ціна. Пляшка вина.

Вона мовчала. Бо йому не потрібно було чути її голосу. Йому вистачало того, що щоночі вона не казала «ні».

Ранок ударив болем у скроні, як важкий молот. Уляна відчула, як хтось різко смикнув її за плече.

— Підйом, спляча красуне, — голос Гора різав, мов наждачка.

Вона щось пробурмотіла, ховаючи обличчя під ковдру, але він різко стягнув її з неї.