3

Глава 3

Уляна сиділа на холодних сходах, важко дихаючи, з опущеними плечима. Сльози зливалися з дощем, що все ще пробивався крізь вікно у під’їзді. Вона не плакала голосно — лише тихо тремтіла, стискаючи сумку, ніби всередині була остання нитка, яка тримала її в цьому житті.

Гор затягнувся сигаретою, повільно випустив дим і криво посміхнувся:

— Ну що, Волкова… схоже, ти офіційно стала безхатьком. — Він глянув на зачинені двері. — Дім є, а ключа — нема. Класика.

Вона підвела на нього очі, повні ненависті й розпачу.
— Заткнись, — прошипіла крізь зуби. — Тобі легко знущатися. Ти й сам нічого не маєш. Обірванець нещасний. 

Гор тільки пирхнув.
— Різниця в тому, що я ніколи не вважав себе «пані Волковою». А ти ще вчора жила ілюзіями, що в тебе є дім, сім’я, прикраси, життя. От тепер дивись правді в очі: нічого з цього більше немає. Ти не потрібна своїм рідним… така… 

Уляна опустила голову. Слова били по ній точніше, ніж кулаки.

Кілька хвилин тяглося мовчання. Тільки звук його затяжок та її уривчасте дихання. Потім Гор кивнув убік і заговорив рівніше:

— Якщо тобі справді нема куди йти… я можу прихистити. У мене не розкіш, але дах над головою є. Тепло, стіл, люди, які свої правила знають. Ніхто тебе не вижене, ніхто не поставить новий замок.

Він скинув недопалок на сходи й розчавив його ногою.
— Подумай. Або сидиш тут, як мокра кішка під дверима, чекаєш, поки брат зранку посміється з тебе. Або йдеш зі мною.

Уляна дивилася на нього довго, наче вагалася між двома прірвами. Її дім закрився перед нею назавжди. А от двері, які відчиняв Гор, вели у світ, якого вона боялася — але, можливо, це був її єдиний вихід.

Уляна сиділа на сходах, втупившись у підлогу, ніби там могла знайти відповідь. У голові пульсувала лише одна думка: Артем думає, що він переміг.

Він забрав у неї гроші. Він забрав дім. Він вирішив, що може диктувати, як їй жити, і щоразу підсовувати їй своє «спасіння». А вона? Вона мала стати на коліна, просити пробачення, кивати на кожне його слово, жити його умовами.

Ні. Ніколи.

Її тіло тремтіло не тільки від холоду. Це було щось більше — злість, що змішалася з відчаєм. Вона відчувала себе голою, босою, викинутою з власного життя. Але водночас у цій безпорадності народжувався бунт. Вона доведе Артемові, що навіть загнана в кут, не стане його маріонеткою.

«Я не впаду, брате. Ти забрав у мене все, але не змусиш жити твоїм милосердям», — подумки прошепотіла вона, відчуваючи, як ці слова палають усередині.

Вона підняла очі на Гора. Чоловіка, якого знала всього кілька годин. Його грубувата усмішка, темний погляд, ця невимушена зухвалість — усе в ньому відштовхувало і водночас притягувало. Він був чужим, небезпечним, але справжнім.

І Уляна зрозуміла: піти за ним — це стрибок у прірву. У світ, де немає правил, де її може чекати ще гірше пекло, ніж те, з якого вона вирвалася.

Але що могло її зупинити?
Що в цьому світі ще здатне налякати її більше, ніж порожні двері власного дому, які більше ніколи не відчиняться?

Вона глибоко вдихнула, витерла обличчя долонями й підвелася. Серце билося швидко, але в очах з’явився холодний вогонь.

— Гаразд, — тихо сказала вона, зустрівши його погляд. — Веди.

І в цю мить Уляна відчула: вона зробила свій вибір. Не заради Гора. І навіть не проти Артема. А просто тому, що повертатися назад було вже нікуди.

Вони їхали довго. Місто лишалося позаду — вогні тьмяніли, розчинялися у нічному тумані, поступаючись темним багатоповерхівкам на околиці. Уляна сиділа поруч із Гором у старенькій маршрутці, що глухо гуркотіла на кожній ямі, й відчувала, як серце поступово стихає після бурі. Вона дивилася у вікно на сірі вулиці й думала: ось куди я йду. Ось тепер — моє життя.

Коли вони вийшли, було тихо, тільки вітер гойдав сміття біля під’їздів. Будинок, куди привів її Гор, виглядав похмуро: облуплені стіни, темний вхід, брудні сходи, запах сирості й цигаркового диму.

— Тут, — кинув він коротко, підіймаючись сходами.

Уляна йшла за ним, і кожен крок відбивався у її свідомості: це вже не ті м’які килими й теплі коридори, до яких вона колись звикла. Це інший світ.

Гор відчинив двері своєї квартири. Всередині було темно й тісно. Він клацнув вимикачем, і тьмяна лампочка під стелею освітила простір.

Це була невелика однокімнатна квартира. Стіни вицвіли від старих шпалер, подекуди потрісканих. На підлозі — килим із витертим візерунком. Ліжко з неохайно кинутими ковдрами займало більшу частину кімнати. Біля вікна — стіл, завалений порожніми пляшками, недопалками й кількома книжками без обкладинок.

Кухня виявилася крихітною: облуплені шафки, старий холодильник, що гудів, мов трактор, і запах — суміш дешевого тютюну, алкоголю та вчорашньої їжі.

Уляна обвела поглядом усе це й відчула, як усередині щось стискається. Це не було схоже на дім. Це навіть не було схоже на тимчасовий прихисток. Радше на місце, де людина просто виживає.

— Ось тут я й живу, — байдуже сказав Гор, кидаючи куртку на стілець. — Не готель, але дах над головою є.

Він обернувся до неї.
— Якщо хочеш, можеш залишитися. Тут ніхто не вижене.

Уляна повільно зняла куртку й повісила її на цвях у стіні, що стирчав замість вішалки. Вона все ще мовчала, але всередині її розривали протилежні почуття: відраза й водночас дивне полегшення.

Це не мій дім. Але принаймні тут мене впустили.

У кімнаті запах дешевого вина змішався з тютюновим димом. Гор дістав з полиці темну пляшку й дві різні склянки — одну тріснуту, іншу облізлу. Він налив напій, темний і різкий на запах, поставив перед Уляною.

— Ось і святкуй, Волкова, — сказав він, сідаючи навпроти. — За твоє нове життя.

Вона підняла склянку й зробила великий ковток. Гіркота обпекла горло, і їй здалося, що вино більше схоже на оцет, ніж на алкоголь до якого вона звикла . Але вже за хвилину по тілу розливалося тепле, майже рятівне відчуття.