2

Глава 2

Вони йшли швидко, майже не озираючись. Уляна раз по раз прислухалася до нічного шуму, наче очікувала, що ось-ось хтось вибіжить з клініки й потягне їх назад. Але вулиця мовчала. Тільки вітер шарпав обличчя, розганяв по асфальту жовте листя, а світло ліхтарів падало на мокрий тротуар, наче розтеклі золоті калюжі.

Вони звернули за кут, потім ще один, і коли стіни клініки зникли з поля зору, обидвоє зупинилися. Вперше за цю ніч Уляна вдихнула на повні груди. Це був запах волі — гіркий, сирий, але справжній.

— Ну що, — обернувся чоловік, поправляючи капюшон, — здається, ми вирвалися.

Вона лише кивнула. Не знала, що сказати. Йому, схоже, не потрібно було багато слів.

— Гор, — коротко кинув він і простягнув руку.

— Уляна, — так само стисло відповіла вона, відчувши його долоню — шорстку, теплу, натруджену.

Вони рушили далі повільніше. Розмова зав’язалася сама по собі, не як світське знайомство, а як зустріч двох тих, хто знає біль і втому.

— Не люблю ті стіни, — сказав Гор після паузи. — Вони душать. Я там і дня нормально не витримую.
— А ти що, часто там буваєш? — запитала Уляна, намагаючись уловити в його голосі іронію чи серйозність.
— Як бачиш. Немає грошей — немає життя. Є пляшка — є день. А клініка… то таке. Тимчасовий притулок.

Вона придивилася до нього уважніше. Його обличчя було грубуватим: різкі вилиці, щетина, темні кола під очима. У погляді — втома, але й дивна впертість, та, що тримає людину на ногах, навіть коли весь світ валиться. Одяг на ньому був старий: потерта шкіряна куртка, розтягнутий светр, дешеві кросівки з брудними підошвами. Він виглядав не як «рятівник» чи надія на нове життя, а як типовий чоловік з вулиці, який бачив занадто багато нічних підворіть і знав, де дістати дешеву випивку.

Його руки — мозолясті, із шрамами на пальцях, нігті обгризені. Він не намагався приховати своєї «недосконалості», і це різало Уляні очі: перед нею стояв зовсім не той чоловік, про якого вона колись мріяла. Не , не опора, не ідеал. Просто Гор — вуличний, різкий, чужий, незнайомий.

І, можливо, саме це робило його небезпечним і водночас притягальним.

Коли вони звернули у вузький провулок, Уляна раптом зупинилася. Усвідомлення вдарило в голову, як крижана вода: у неї ж немає готівки. Усе, що залишалося, — банківські карти.

— Мені потрібен банкомат, — тихо, але впевнено сказала вона.

Гор криво всміхнувся, ковзнувши по ній оком.
— Є тут один, неподалік. Ходімо.

Він пішов уперед, рухаючись вуличками так, ніби знав їх, як власну долоню. Уляна йшла слідом, стискаючи сумку й відчуваючи, як нетерплячка змішується з тривогою. Її думки крутило в одному напрямку: ще кілька хвилин — і вона знову відчує рятівний ковток улюбленого напою.

Банкомат знайшли швидко — яскравий екран світився під жовтим світлом ліхтаря. Уляна витягла карту, вставила її й швидко ввела пін-код. Екран мигнув, і замість звичного меню висвітився напис:

«Операцію неможливо виконати. Картку заблоковано».

— Що за… — видихнула вона, відчуваючи, як у горлі піднялася гірка хвиля злості.

Вона спробувала ще раз. Іще. Те саме повідомлення, холодне й байдужe.

— Твої гроші не хочуть виходити, — хмикнув Гор, закурюючи цигарку.

— Заткнись, — різко кинула вона й витягла іншу карту. Може, з цією пощастить. Вставила, натиснула пін-код… і знову той самий напис. Заблоковано.

Уляна відсахнулася від банкомата, наче від удару. Їй стало ясно: це не випадковість. Це Артем. Тільки він міг зробити так, щоб вона залишилася без доступу до грошей. Його холодна логіка, його «турбота», його прагнення контролювати кожен її крок.

— Сука… — прошипіла вона, стискаючи кулаки так, що нігті впилися в долоню. — Це він. Це точно він!

Гор уважно подивився на неї крізь дим.
— Хтось не хоче, щоб ти пила, — кинув він буденно, наче це дрібниця.

— Хтось не хоче, щоб я жила, — відрубала Уляна, відчуваючи, як у грудях росте злість. Не біль, не відчай — саме злість. Артем вирішив за неї. Артем знову став тим, хто тягне за нитки, як за повідок.

А вона ненавиділа, коли її тримали на прив’язі.

Уляна ще кілька секунд дивилася на екран банкомата, ніби він от-от зміниться й покаже жадане меню з цифрами. Але екран залишався байдужим і холодним. Гнів і відчай скрутилися всередині клубком, що не давав дихати. Вона різко висмикнула картку, мало не зламавши її, і відкинула назад волосся, що злиплося від дощу.

— Чорт забирай! — майже крикнула вона. — Я не можу залишитися без грошей, ти розумієш? Я не витримаю.

Гор затягнувся сигаретою й повільно випустив дим у ніч. Його не дратувала її істерика — він дивився на неї так, ніби бачив це сотні разів.

— Та забудь ти про ці карти, — нарешті промовив він, хриплуватим, спокійним голосом. — Ти думаєш, у житті тільки банкомати вирішують?

Він кинув недопалок на мокрий асфальт і розчавив його носком кросівка.
— Я знаю, де можна взяти бухло й без грошей.

Уляна різко глянула на нього.
— Що ти маєш на увазі?

Гор знизав плечима.
— Варіантів вистачає. Можна попросити «по дружбі» в знайомих. Можна знайти того, хто пригощає. А можна взяти самій. — Його голос не змінювався: він говорив про крадіжку так само буденно, як про похід у магазин.

Він зробив крок ближче, й вона відчула запах дешевих сигарет і вулиці — мокрої цегли, пилюки, чужих кроків.
— Тут неподалік кіоск. Я знаю, як туди зайти. Ніч, дощ, ніхто й не помітить.

Уляна мовчала. У її голові крутилися думки: вона Волкова, з «відомоі» сім’ї, вона ніколи не опускалася до такого… Але разом із тим в голові пульсував інший голос: а яка різниця? Тобі ж все одно ніхто не лишив вибору. Ти хочеш тільки випити. І ти вип’єш.

— Ти серйозно? — прошепотіла вона.

Гор подивився їй прямо в очі.
— Я завжди серйозно. Або ми йдемо туди зараз, або ти залишаєшся тут і плачеш під банкоматом. Вибирай.

Його слова прозвучали як виклик. Уляна відчула, як усередині неї бореться все, що ще лишилося людського, з її власною жагою забуття.