1

Глава 1

Жовтень — це місяць жорстких рішень: або ти зламався, або вистояв.

Апатія до життя — саме це відчуття скувало Уляну, коли вона сиділа біля вікна. За склом природа втрачала свою пишність: колись соковите зелене листя лежало в калюжах, зім’яте й забуте, а дощ безжально змивав останні барви осені. Вона дивилася на це й не бачила краси змін, лише втрату. У її світі будь-яка пора року скидалася на похмурий листопад, де сонце ніколи не наважується пробитися крізь важкі хмари.

Її життя було схоже на ту саму сіру завісу — без кольору, без світла, без сенсу. Вона завжди кудись поспішала, проте ніколи не знала, куди саме. Бігла, немов переслідувана кимось невидимим, та з кожним кроком все більше губила власний шлях.

Зовсім юною Уляна вперше відчула, що таке любов — справжня, сповнена тремтіння і жаги. Їй здавалося, що доля нарешті подарувала їй опору, чоловіка, який стане цілим всесвітом і замінить родину, яка ніколи не була для неї рідною.  Вона жадала близькості, вірила, що знайшла своє місце у світі.

Але цей чоловік був лише майстерним ошуканцем, шукачем пригод і швидких насолод. Його не цікавила її душа, не цінувалися її мрії — він бачив у ній лише золоту жилу, з якої можна тягнути до останнього. Сліпа від кохання, Уляна не помічала ані брехні в його очах, ані холодного розрахунку в його усмішці.

Саме тепер, сидячи біля вікна й слухаючи монотонний шепіт дощу, вона згадала той вирішальний момент: як тремтячими руками вкрала гроші, щоб купити коханому омріяне авто. Вона тоді думала, що робить це заради любові, що віддає частинку себе в ім’я майбутнього щастя. Насправді ж — віддала останній уламок своєї довіри й гідності.

Той вчинок став початком її падіння. І, можливо, саме з тієї хвилини над її життям назавжди зійшла та сіра хмара, яка й досі не розсіюється.

Вона довго дивилася у вікно, і в шумі дощу раптом почула його голос. Той самий, від якого колись тремтіло серце, а тепер стискалися груди від огиди й болю.

«Ти — ніхто. Ти живеш тільки завдяки відомому прізвищу, і за ним, крім грошей, нічого немає. Ти не варта нічого. Ти не гарна, і тільки я можу терпіти твої дурні забаганки та безглузді комплекси».

Ці слова врізалися в її пам’ять, наче ножем по склу. Вони звучали холодніше за осінній вітер і ранили глибше за будь-яку зраду. Хоча й зрада теж була. І не одна. Вона пам’ятала, як застала його з іншою — чужа усмішка в його очах, ті самі ніжні слова, які колись належали лише їй. Тоді щось у ній надломилося остаточно.

Він ламав її повільно, поступово, з ювелірною жорстокістю. Не криком, не побоями — а точними ударами по її душі. Він вирізав із неї впевненість, красу, силу, залишивши тільки тінь жінки. І вона вірила кожному його слову, дозволяючи собі перетворитися на зламане, жалюгідне створіння.

Тепер вона сиділа у стінах наркологічної клініки, під наглядом лікарів, із примарним шансом на початок спочатку. «Другий шанс», — так називав це лікар, але Уляна не відчувала в собі сили ним скористатися. Бо як можна почати нове життя, коли старе й досі тягне на дно своїми спогадами й ранами?

Вона дивилася у вікно на холодний жовтень і думала: можливо, він мав рацію. Можливо, вона справді — ніхто.

Уляна сиділа біля вікна й відчувала, як життя вислизає крізь пальці. Вона не бачила в собі сил боротися. Усе, що залишалося, — апатія й байдужість до власного майбутнього.

Їй пригадалася мрія, така світла й наївна — лікувати бездомних тварин, рятувати тих, від кого відмовився весь світ. Вона хотіла бути ветеринаром, і ця думка колись зігрівала їй серце. Але світ виявився жорстоким. Однолітки сміялися, дорослі крутили пальцем біля скроні. «Придуркувата Уля Волкова! Хіба така дівчина здатна когось врятувати?» — лунало їй услід.

Вона терпіла, терпіла, а потім здалася. Перестала мріяти. Вирішила стати такою, як усі — яскравою, розкутою, вибуховою. А разом із мрією зникла й та частинка душі, яка робила її живою.

З ненавистю Уляна згадувала батьків. Їм завжди було байдуже, чи ростуть їхні діти щасливими. Їм ніколи не було діла ні до Артема, ні до неї. Можливо, тому Артем виріс жорстоким, холодним, різким у словах і вчинках. Він наче збудував навколо себе броню, щоб не допустити в душу ані болю, ані любові. І лише з Оленою, його дружиною, він змінився. Лише поруч із нею він став м’якшим, справжнім.

А що ж вона? Уляна так і залишилася в тіні, зламаною, приниженoю, чужою сама собі. Вона на мить подумала: може, й у неї ще є шанс? Може, десь глибоко вона ще здатна ожити, почати все спочатку? Але ця думка розчинилася так само швидко, як з’явилася.

Жага забуття перемогла. Десь у підсвідомості вона вже відчувала холодну шийку пляшки, вже чула тихе «пшш» відкритоі пробки. Просеко обіцяло одне — тишу, небуття, солодке забуття, яке змиє всі спогади й болі.

І вона знову простягнула руку до свого падіння.

Уляна довго дивилася на дощові краплі, що стікали по склу. Кожна крапля ніби рахувала її втрати: мрію, гідність, свободу. У клініці було тихо й стерильно, але ця тиша зводила її з розуму. Тут усі говорили про «новий шанс», «лікування», «порятунок», але жодне слово не торкалося її серця. Вона не хотіла порятунку. Не могла. Не вірила в нього.

В голові крутилася лише одна думка — ковток. Ковток, який затуманить свідомість, вимкне біль, вимкне спогади. Вона майже фізично відчувала смак алкоголю на губах, і це відчуття стало настільки яскравим, що витіснило будь-які слова лікарів.

Вона оглянула кімнату: білі стіни, ліжко, тумбочка, кілька книг — усе це дратувало. Вона раптом зрозуміла, що не витримає тут ні хвилини більше. Що кожен наступний день у клініці — це не лікування, а мука.

— Я не можу… — прошепотіла вона сама собі. — Я не можу тут залишатися.

Уляна підвелася й почала механічно збирати речі. Кілька речей у сумку, телефон, документи. Руки тремтіли, але вона не зупинялася. Їй було все одно, що подумають лікарі чи родичі. Їй було все одно, що буде далі.