10

"Однак, вона вкотре змогла його збентежити, підкинути нових гризот для роздумів, додати незліченну кількість безсонних ночей, нанизаних на гостроверхий місяць".

"Артем", Інна Камікадз

Матвій

У парадигмі, яка маніпулювала такими категоріями як вічність та безкінечність, я замислився над плином часу. Інколи мені здавалося, що він занадто повільний, інколи, що занадто швидкий. Метушня, що нині закрутилася навколо мене, схиляла до другого варіанту. Скажений несамовито на всіх гарчав, підганяв, а кілька секунд тому вливав у мої вуха солодку патоку настанов: «Не метушися. Цей Перець крутий на публіку, для тебе на один зуб. Роби те, що вмієш найкраще. Він серійний, гарний в ближньому бою, але у тебе руки довші… Не підпускай… Правий крос…Правий крос…»

Я знав це напам’ять, але ринг вирішує усе.

Жодної поразки.

Сьогодні я захищав пояс по версії IBF. На нього претендував гарячий мексиканець, якого позаочі прозвали Перець Чилі. Зрештою, прізвище у нього було саме Чилі. Напрочуд вдале поєднання: мексиканець-чилі. Суперник нахабний, хитрий, а ще багато шварготів. Ще одна блоха на дроті. Я його зневажав. Він порушив будь-які норми спортивного етикету, а нещодавно прийшов на зважування у футболці, що зображала мене без волосся. Чилі знімав мені скальпеля. Провокація із залякування, чи що то було, не вдалася. У мене вже такі були. Торік я виборов чемпіонський пояс по версії WBO, відібрав його в угорця, так він перед боєм плюнув мені в обличчя. Я потім ту паскуду в третьому раунді нокаутував, Перця збирався завалити в першому. Звичайно ж, малоймовірно, але хотілося. Не подобалися суперники без гідності, вони здавалися нікчемними, фіглярами, що здатні лиш на дешеві фокуси. На ринзі ж усе ставало на свої місця, одразу вимальовувалася справжня картинка. Там не змахлюєш, уся крутість вимірюється годинами, проведеними в залі, навичками, здобутими перед боксерською грушею, вдало підібраними спаринг-партнерами, і волею до перемоги, а її у мене, як у Чорного моря води – безкінечно.

Всидіти на місці вдавалося складно, за дверима роздягальні, де розмістилася уся моя команда, гула футбольна арена у Франкфурті-на-Майні, загальний ажіотаж та піднесення передавалося кожній клітині в тілі, збуджувало, змушувало серце завмирати, а тоді гупати з подвоєною силою. До виходу лишалися лічені хвилини. Скажений, у властивій тільки йому манері, роздавав останні розпорядження, поперемінно лаявся і всміхався. Бісів чортяка, з іспанською кров’ю і душею харциза. Мабуть, тому ми стільки років разом. Його запальна вдача ідеально вживалася з моєю врівноваженістю.

- Батьків посадили? – вкотре поцікавився я, ні до кого конкретно не звертаючись.

- Так, - відгукнувся злагоджений хор.

Я кивнув. Відколи перейшов у статус професіонала, батьки не пропускали жодного мого бою, і неважливо де той відбувався, чи то Саудівська Аравія, чи високорозвинений Сінгапур.

Зненацька мій телефон, який лежав на поличці для рушників задзвенів повідомленням. Зазвичай вимикав звук перед боєм, цього разу елементарно забув. Скажений голову заморочив, усіх на вуха поставив, мені й вилетіло з голови. Узяти гаджет не міг, рукавички скасовували цю функцію.

- Глянеш? – поцікавився Остап, молодий помічник Скаженого. Він був наш, українець, я приволочив його в команду. Ми починали як спаринг-партнери, тепер ось стали колегами.

Я на коротку мить замислився, а потім кивнув. Остап хутко вхопив телефон, розблокував і показав мені. Світився телеграм.

- Тицяй, - попросив хлопця.

Він виконав прохання. Повідомлення прийшло від Івана. Ще одне ковзання пальцями по дисплеї і виповз зміст написаного. Остап відвернувся, виявляючи тактовність до чужої переписки, а я умлів від прочитаного.

«Привіт. Наперед вітаю з перемогою. Зніми скальпеля тій блосі. Але, маю для тебе ще одну новину. Дарина повертається. Її літак йде на посадку в неділю. Косички заплів?»

І купа глузливих смайлів. Я мимохіть торкнувся рукавичкою заплетених колосків. Цього разу їх було три. Заплітав сам. Чудова вправа для дрібної моторики.

Дурна блаж, що роками підживлювалася перепискою з Іваном та відголосками втишених розмов батьків, підняла в нутрощах осатанілий лемент. До горла підскочив незрозумілий клубок, серце почало стукати два на два.

- Час!- в роздягальні вибухнув крик Скаженого.

 Остап пожбурив мій телефон на поличку, вдесяте перевірив рукавички, ухопив прапор та похапцем накинув мені на плечі.

Двері з роздягальні відкинули стулки, арена втонула в галасі, у світлі прожекторів скаженіла публіка, гімн України рвав барабанні перетинки. Я йшов, притримуючи національний символ, він не мав впасти. Цей прапор зі мною від самого початку, він – самоідентифікація, гордість за те, ким я є, став і буду.

Уся команда йшла за мною. Сумніви, невпевненість, страх лишилися позаду. З кожним новим суперником я ставав сильнішим, проте не самовпевненим. Варто упевнитися у власній нездоланності, як доля покладе на лопатки, розкриватися не можна, ні тілом, ні душею.

Попереду вигравав напнутими канатами ринг. Я пройшовся по ньому, стяг розвивався за спиною, Остап ніс за мною пояс, демонструючи шаленіючій публіці. Роззирнувшись навкруги, вихопив ліворуч, у другому ряду, батьків. Ната підстрибувала, слала повітряні поцілунки і, здається, плакала. Чогось взяла моду мокроту розводити. Батько лиш аплодував, коротко кивнув, виказуючи схвалення.