9

" - Нікого не слухай. Хочеш жінку, візок не завада. Тільки не намотуй шмарклі на кулак..."

"А ти люби мене", Інна Камікадз

Свій розум май і людей не питай. Я не дотримався цього правила. Питав, приїжджав, наполегливо йшов до мети. Андрій на мене злився, Катя була поблажливішою. Проте, їхніми переживаннями не переймався. Докори до серця не брав. Отримав по пиці і пішов.

У Дарини гарний удар. Клепки одразу стали на місце. Заховалася від мене у Лідії Степанівни. Наступного дня, у неділю, був під злощасною брамою, але та виявилася зачиненою. Куди ділося сімейство, гадки не мав.

Уже хотів дзвонити до батька, той усе знає, але вчасно пригальмував пориви – свої проблеми потрібно вирішувати самостійно. Як-не-як, я давно дорослий хлопчик. Написав Іванові, виявилося, що вони поїхали в гості до бабусі. Будуть пізно. У родинні посиденьки вирішив не втручатися.

Іван став моїм засланим козачком, повідомивши, що Дарина лишилася в бабусі. Я уже й намилився рвонути туди наступного дня, але дзвінок у двері перекреслив усі плани. На порозі стояв Андрій. В костюмі, блискучих чорних черевиках, наче збирався на червону доріжку, щоб отримати «Оскар». Я впустив його і вислухав.

- Не ламай їй життя, - супив брови, вистукуючи пальцями по столу. Ми сиділи на кухні, від кави Андрій відмовився. – Ви ще занадто молоді.

- Я настільки хріновий кандидат, - злостився на гостя і на весь світ.

- Ти найкращий кандидат, який тільки може бути. Але ж ти не відмовишся від своєї кар’єри заради Дарини, чому ж це повинна зробити вона заради тебе?

- Я не просив її це робити і не попрошу.

- То як ти уявляєш ваші подальші стосунки?

Що гріха таїти, я про це не думав. І Андрій з виразу перекошеного писку зрозумів, наскільки далекими виявилися мої уявлення про доросле, самостійне життя.

- Матвію, дай їй шанс обирати самостійно. Вона не стане твоєю тінню, там задатки не ті. Ти ж сам бачиш, - щиро просив він, глипаючи на мою підбиту мармизу. Нижня губа підпухла, ніс трохи набряк.

- Хіба ти не займаєшся тим самим, не обираєш за неї?

На мить він сторопів, а тоді осміхнувся. Швидко опанував себе, лиш жовна виказували істинну суть його реакції – вони звивалися у диких танцях.

- Можливо… Але, вона сама йшла до мети. Я не підштовхував, тільки надавав можливості. Що на даному етапі зможеш дати ти?

Він убив мене цим питанням, і знав це. Кар’єра зараз стояла на першому місці, причім розвивалася вона напрочуд стрімко. Весь віддавався тренуванням, режиму, підготовці до кожного наступного бою. Я виходив на професіональний рівень, що вимагало ще більшої концентрації, у цих умовах – Дарина, або повністю відмовляється від своїх намірів, або я відмовляюся від неї. Вкотре.

- Я тебе почув, - на груди тиснула каменюка, заважала дихати. Відвернувся до вікна, не хотів, щоб Андрій бачив розпач в моїх очах.

- Сподіваюся, - він підвівся на ноги, збираючись покинути квартиру. – Дарина в бабусі. Ти забереш чи я?

Шанс для відвертості. Ось що надав Андрій своєю пропозицією. Вона здивувала мене після усього сказаного.

- Коли? – кинув через плече.

- Я наберу тебе.

Він набрав мене майже через тиждень. Цього часу вистачило, аби добряче проаналізувати ситуацію, однак конструктивного рішення не бачив. Вересень на носі, до якогось іншого навчального закладу Дарину можуть і не взяти, тим паче пропонувати їй таке язик не повертався. Про те, щоб вона не вчилася, навіть мови не було. Задатки не ті. Та й дуже швидко палка любов переросте у ненависть, коли самореалізація виявиться замкнутою в тісному приміщені моєї квартирки.

Час, в очікуванні дзвінка, провів з родиною. В принципі, як зазвичай. Навідався до Ірини та Влада. Ната тягала мене по магазинах, оновлюючи гардероб. Поки я був на батьківщині, узяла відгул на роботі. Вона займалася готельним бізнесом, залишеним покійним батьком у спадок. Про Дарину ані слова. Я був батькам вдячним за це.

А нині стояв посеред подвір’я Лідії Степанівни, здатний лиш всміхатися. Дарина досі злилася, а буде лютувати. Зненавидить, я не сумнівався.

- Я по тебе, - бренькнув, помітивши, що браслету на зап’ястку знову не було. Певно, тепер точно викинула в сміття.

- Тобто?! – підстрибнула з тапчана вона. – А де тато? Він мав приїхати.

- У нього не вийшло. Попросив мене.

- Молодець, що попросив, - встряла поміж нас Лідія Степанівна. – Бо так би й не навідав стару.

Камінь летів у мене, і цілком заслужений. Ця життєрадісна, повна енергії жінка, ніколи не робила різниці між мною, та Іваном, наприклад. Ната її любила та поважала, часто навідувала, і нас з сестрою волочила.

Колись Лідія Степанівна прихистила її у себе. Батько намилився видати Нату заміж за якогось багатенького англійця, от вона і вибрикнула. Покинула все і обірвала з родиною будь-які зв’язки.

- Я збирався приїхати пізніше з Натою, - всміхнувся жінці.

- То приїдеш ще із Натою, а зараз до столу.

Відмовити господині цієї оселі не смів ніхто. Я б також не наважився. Вона хутко кинулася до хати, а тоді вискочила назад, наказавши онучці допомогти. Думав, Дарина зараз щось стругоне, але при бабусі змовчала. Зміряла мене нетерпимістю в погляді, який аж кипів незгодою, але допомагати пішла.