4

«Хіба може всемогутнє небо поєднати два світи? Можливо»

«По той бік Лісу», Інна Камікадз

         Чорне волосся сестри запашною хвилею впало їй на плечі та обличчя, скрадаючи усі відтінки реакції на відео, яке запостила в інсті така собі блогерка під ніком «Ангел». Таки треба було втопити телефон в унітазі. Є особи, які й досі не розуміють, що чуже життя не підлягає висвітленню, усе хайпують.

- Дарина п’яна? – вражено охає Квітка, підпираючи колінцями груди.

Я мовчу. Вранішній візит до батьків мав принести радість та задоволення, а ще загладити маленьку провину перед ними, що не повідомив про свій приїзд. Натомість я лютував. Гнів клекотав нутрощами, змушував до тріску в зубах зціплювати щелепу. 

Батька вдома не виявилося, незважаючи на суботній ранок у нього з Андрієм виникла нагальна справа, але Ната запевнила, що він незабаром приїде. Поки моя улюблена мачуха тупцяла на кухні, сестра потягла мене до вітальні і показала відео, на якому я нокаутую нездалого захисника Дарини, а її саму закидаю на плече. Добре, що ракурс відео зйомки не показав голої дупи, бо та куца сукенка ні на що не годна, тільки викинути до дідька. 

- Ні, вона не п’яна, - дратівливо буркнув.

Квітка зреагувала миттєво, зиркнула на мене, обдала хитринкою з карих очей, наче й не повірила. Може, й так.

У нас різниця у віці десять років, але я ніколи не розмовляв з нею, як з малою дитиною. Сюсюкання в нашій родині було табу, Ната виховувала нас кнутом і пряником, причім батька включно. Мені здається, що за оцю прямоту, нестримність, непохитність, він її і покохав.

Одного дня привів у дім, вона й залишилася. Стала для мене матір’ю, чого не змогла зробити інша жінка - та що породила. Я не згадував про неї. Ненькою для мене є і залишиться тільки Ната. Це вона подарувала мені сестру, дозволила дати їй ім’я, навчила нас з батьком розмовляти один з одним, просто любила… Я любив у відповідь. Не вмів це показати, але вона, здається, розуміла мене без слів.

- То чого ти волочиш її, як мішок з бульбою? – доколупувалася сестра.

Ми сиділи на дивані, схиливши голови над дисплеєм її гаджету. Виявилося, що вона була підписана на цю недоблогерку, руки б їй повисмикувати.

Я виправдовуватися за свою поведінку не збирався, тим паче перед Квіткою, але що буде, коли це побачить Дарина. А ще ж пригода попід брамою стукала у скроні, як дятел у стовбур дерева. Цілісіньку ніч око не стулив, прокручував кожну деталь, рух, подих, зітхання, ледве не скрутило мене. Мусив бігти у ванну, під душ, де під шепіт теплої води та нещодавніх відчуттів, сам собі зробив добре. Врешті, як Дарина заповіла, так і сталося.

- Чого мовчиш? – смикнула мене за рукав футболки Квітка. – Ти уявляєш, що буде, коли це побачить тато?

- Тато вже бачив!

Сестра підскочила, інтуїтивно, запихаючи телефон у виїмку між бильцем та м’яким сидінням. Я стурбовано глипнув на батька, який взявся нізвідки. При його чималих габаритах, підкрався, немовби кішка – безшумно.

- Доню, вийди, - лагідно попросив, але Квітка вчепила непохитності від Нати, тому навіть не зворухнулася.

- Чому? Я все бачила. Матвій втріскався у Дарину. Вуха ти ж йому не надереш, він за тебе вже вищий, - діловито заявила сестричка, яку я обожнював, яку батько обожнював, і яка не звикла, коли нею командують. Характер від мами, харизма від тата – у купі ядерна суміш.

- Маргарито!

Лиш одне слово. Сестра підскочила з дивана, немов камінчик з рогатки. Випросталася навпроти батька, гнівно зиркнула й вийшла. Утямила, що трохи перебрала з витребеньками. Якщо вже батько назвав її на ім’я, то потрібно кулею здиміти. В принципі, що й зробила. Двері за собою прикрила напрочуд делікатно.

Батько сів на іншому боці дивану, його сивочола чуприна стривожено схилилася, понівечена рука посмикувалася. Він посивів якось раптово, у той страшний час, коли відправив нас за захід країни, відсиджуватися в безпеці, поки сам стояв на варті нашого спокою. В боях під Золотим його сильно поранило, ледве не відірвало руку. Я дуже добре пам’ятаю ті події, адже Ната скинула нас з сестрою на Ірину та Влада, а сама подалася до батька в госпіталь. Потім підключила Андрія, разом вони зробили неможливе на той час – залучили ізраїльських медиків і вберегли батькову руку. Хоча, після цього Ната постійно жартувала, що без руки вона любила б його ще більше, а от без цюцюрчика ніяк. Я довгий час не міг втямити, до чого той цюцюрчик, але з віком розуміння прийшло.

- Матвію, - він поглянув на мене, - я повчати не буду, ти давно дорослий. Але Дарина… - умовк, витягуючи залишки мого удаваного спокою.

- А що з Дариною? – зло бренькнув я, безглуздо виглядав, та що мав казати.

Батько зітхнув. Дивився якось з жалем.

- Вона їде. Скоро. Її прийняли до бізнес-школи.

Я не зворухнувся цій новині. Ковтнув, ніби гіркоту.

- Надовго?

- Щонайменше п’ять років. Андрій готує її в наступниці.

- І де ця школа?

- Америка.

Я розривався між Україною та Німеччиною. Америка – інший континент, інший світ.