2

    "Я цілував заборонене. Несамовито. До тріску в кістках. Воно бажане, потрібне. Коли закрутився той вихор, годі й допетрати."

Інна Камікадз "Негожий"

Не мала баба клопоту – купила порося. Я дивилася на Матвія – бачила порося. Клопіт. Чуприну зализав, що й сліду від кучерів не лишилося, а з рік тому взагалі її відпанахав. Я тоді трохи винною почувалася, але недовго, бо сказала, що він зі своєї копицею на голові на Іво Бобула схожий. Хто ж знав, що у відлюдьку, від погляду якого коліна підгиналися, можуть водитися напрочуд сильні образи. Але ж волосся не зуби – відросло. 

         А нині він стояв дуже близько й втягував чорним поглядом кожну мою клітину, мовби збирався зробити частиною себе. Я не могла втямити з якого переляку такі зміни, бо ж скільки себе пам’ятаю вічно носа від мене вернув. Хіба ж йому, спортсмену, красеню, розумнику годилося водитися з малим дівчам. Звісно, ні. І дарма, що те дівча ночі через нього не спало, в подушку ревіло, заганяючи себе в глибокі комплекси. Врешті переросло. Екстраполювалося, так би мовити.

         Перебуваючи тут і зараз, у мені жевріло лиш одне питання:

- Ти чому приїхав?

Матвій ніколи не приходив на мої дні народження, або ще чиїсь. Я навіть не була впевнена, що батьки в курсі присутності сина.

- Скучив, - пропік карим поглядом.

- За ким? – дурне питання. Точно ж не за мною.

- За рідними.

У правдивості відповіді я не сумнівалася, подив ще блукав у грудях. Зміряла поглядом двометрову шпалу, оцінила розмір плечей, на око прикинувши, що вони вкотре поширшали. «Він перестане рости», - дратівливо буркнула сама до себе. Поруч з ним почувалася комашкою. Хоча, від сьогодні вже повнолітньою комашкою.

- Вони всі у вітальні, - вказала пальцем на стіну, за якою зібралася уся рідня.

Він всміхнувся. Незвично якось. Я того не хотіла, але колінця підігнулися. Стій, Дарино. Ти його переросла. Тобі вже вісімнадцять. Доросла молода особа. Ти більше не будеш ловити кожен його погляд, скупу посмішку, порух тренованих рук. Цей боксер не заб’є тобі памороки. Ти поїдеш у свою бізнес-школу, здійсниш американську мрію, і будеш повторювати за бабцею: «Слухай дупцю, то до тебе».

- Чудово.

Сенс мовленого я не зовсім втямила. Скинула голову доверху, щоб глянути на Матвія, і склякла. Його писком щось незвідане блудило. Такого виразу обличчя ніколи у нього не бачила, либонь зі мною метаморфози відбувалися, або за цей рік, що ми не бачилися, з ним відбулися незворотні процеси.

Матвій буквально навис наді мною. Неначе Вавилонська вежа, що стала ідолом гріховності та непорозумінь. Я мимоволі позадкувала, поперек вткнувся у стільницю, далі шляхів для відступу не було. У ніздрі вдарив терпкий запах одеколону з нотками мускату та гірчинки, очима зловила дрібні ґудзички на комірі червоної футболки, і врешті наважилася вдихнути. Що за чортівня?

- Я маю для тебе подарунок, - Матвій поліз у барвистий пакунок, який досі тримав у руках.

Безглуздо кліпнувши, так і не второпала, куди він хилить. Чого хоче? Безтямної радості від його приїзду не відчувала, злилася. Він зіпсував мені день народження, мої омріяні вісімнадцять. Я запланувала купу приємностей на цей день. На початках, відбути гостину з усіма далекими та близькими родичами – це офіційна частина свята, а далі справжня краса мала початися. Я виклянчила у батьків похід до нічного клубу з друзями, мені навіть дозволили прийти о першій ночі, а тут така підстава. Усе свято запоров своїм приїздом. Перетягнув ковдру на себе. Егоїст-переросток.

І шкіриться ж так, ніби жар-птицю за хвоста ухопив. Я переконувала себе, що цей прийом на мене більше не діє. Нехай собі й пупа розірве тим вишкіром, а я айсберг об який розбився знаний воєнний корабель.

Одначе за його рукою я пильнувала, як снайпер за мішенню. З барвистого пакунка вилізла прямокутна золотава коробочка, обтягнута біло-молочною стрічкою із сріблястим тисненням. Зиркнувши з-під приспущених повік, прочитала напис на коробці «Дарунок для Дарини». Отут я почала хвилюватися. Матвій ніколи нічого мені не дарував, ніколи з днем народження не вітав, того й не могла зрозуміти, чи йому сеча в голову стрільнула, чи забагато тестостерону на тренуваннях набрався.

Бабця Ліда сказала б: «Побий тебе сила Господня!» Я почувалася бранкою власних здогадок, а Матвій тим часом відкрив коробочку і зняв з білої атласної подушечки браслет утиканий бурштином. Прегарна прикраса, виконана водограйними краплинками, нанизаних на ниточку білого золота, холодними щупальцями обвила мій зап'ясток.

Матвій вправно клацнув застібкою і грубі шершаві пальці не стали на заваді цим маніпуляціям, жодної незграбності. Він покрутив браслет туди-сюди, неначе пристрілювався, чи личить він мені, а чи на своєму місці, а тоді взяв мою долоню і поцілував зап'ясток.  Не один раз.

Щоб не плакать, я сміялась. Нервово. Розклалася на атоми, на дрібні часточки, всотуючи кожним нейроном нечувану ніжність. Я не відала, хто з нас більше божевільний, взагалі, вважала, що усе це вигадки хворобливої фантазії.

- З днем народження, - він облишив зап'ясток, натомість притиснувся і поцілував моє чоло та скроню.

То було так страшно і так млосно. Мене шургонуло в жар, десь на одвірках самопізнання бовваніла здогадка, що так чоловіки виявляють симпатію. А якщо бути чесною з собою, то конкретно цей чоловік. Він давно виріс, давно крутить дівчатами, як циган сонцем, тільки я до тої когорти  усе не потрапляла. Ну, і ось маю. Тільки ні радості, ні захвату не відчувала – сторопіла і не дихала.