Глава 2. Уляна

Я вже звикла кожного разу починати все з самого початку. І цього разу не стало виключенням. Я лише два дні тому повернулась з Лондона, а вже готова продовжити навчання. Мій брат все ж пропонував відпочити, проте я не хотіла. Чим швидше я почну навчання, тим скоріше всі забудуть, що в їх групі новенька. Хоча я любила привертати увагу. До того ж нове татуювання на шиї майже загоїлося та виглядало прекрасно.                                                                                                                                        

Тому в понеділок я відправилась на своєму улюбленому мотоциклі, що мені подарував Рома. Університет був неподалік від моєї нової квартири, чим я неабияк задоволена. От тільки моя поява була більш ефектною, ніж я очікувала. У Лондоні таким нікого не здивуєш. Вони звикли до всього незвичного. А тут все інакше. Час вже адаптовуватися до мого нового життя.                                           

Я ж одразу запримітила хлопця, що занадто пильно роздивлявся мене. А ще його шикарну машину. Та цей погляд ніби намагався мене роздягнути. Ні, друже, в нас з тобою точно нічого не буде. Я не одна з твоїх чергових дівчат на ніч. Тому я спокійно попрямувала до університету. В деканаті мені дали все необхідне, а також зареєстрували. Проте в цій будівлі досить легко загубитися. Не так я собі уявляла перший день.                                                                                                                                                       

Але ж потрібну аудиторію мені допомогла знайти якась дівчина, що представилась Поліною. Я її тоді бачила з тими хлопцями біля машини. Вона здавалась дуже милою, і ніби сподівалась, що ми знайдемо спільну мову. Проте вірогідність була дуже малою. Тому як тільки я увійшла в середину, то прослідувала на місце в самому кінці. І якось так сталося, що прямо знизу сіла ця Поліна з двома хлопцями. Один з них з якоюсь дивною зацікавленістю поглянув на мене. Ну вже ні, мені таке точно не цікаво.                                                                                                                                                               

- Уляна, ти тут нікого ще не знаєш, тому знайомся, - до мене повернулась Поліна. – Це мій хлопець, Ростік, - вона вказала на кремезнішого хлопця. – А це Макар, - і саме так звали хлопця, що з цікавістю дивився на мене.                                                                                                                                               

- Дуже приємно, - буркнула я, дістаючи свій улюблений льодяник з вишнею.                                               

- Значить ти жила у Лондоні, - констатував факт Макар. – І як там?                                                       

- Я маю здивуватися, що ти звідкись знаєш деталі моєї біографії? – я підняла одну брову, проігнорувавши його питання.                                                                                                                       

- Тут всі знають про тебе, - спокійно відповів Ростік. – Не так часто до нас переводяться новенькі. Тим паче з іншої країни.                                                                                                                                       

Цей був більш приємним. Принаймні він не роздягав мене поглядом. Чи це повпливала наявність дівчини? Байдуже, мені не цікаві нові знайомства. В цьому світі потрібно розраховувати лише на себе. На щастя від їх подальших розпитувань мене врятував викладач. Він лише ковзнув по мені поглядом, коли перевіряв присутніх за списком, але нічого не сказав. Ну що ж, дякую йому за це.                           

Але ось сама тема була досить нудною. Я вже проходила її в Лондоні. Тому я роздивлялась свою нову групу. Не думаю, що зможу завести тут друзів. Я ніколи не вміла це робити. Мені зручніше було бути на самоті. Хоча можливо з цією Поліною ми би знайшли спільну мову.                                                             

Я навіть не помітила, як швидко пролетіла пара. Льодяник вже давно закінчився, залишаючи улюблений присмак вишні. Смак, що знайомий з самого дитинства. Смак, що символізує ті рідкісні щасливі моменти, які я згадую з якимось болем в серці. І коли вже викладач відпустив нас, Поліна не поспішала йти. Вона ніби чекала на мене.                                                                                                       

- Щось хочеш запитати? – запитала я.                                                                                                           

- Ні, просто хотіла провести тебе в наступну аудиторію, - щиро посміхнулась дівчина. – Думаю, нам було би весело вдвох.                                                                                                                                       

- Навряд чи, - знизала плечима я. – Я нудна людина, що не цікавиться банальними розмовами. А навколо досить багато дівчат. Якась би з радістю поговорила з тобою.                                                       

Я закинула блокнот в свою сумку, але все ж Поліна не йшла. Хлопців не було поруч, що вже добре. Ця дівчина була досить милою, саме такі завжди подобалися хлопцям. Я ж була повною протилежністю. Вона зовсім не знала мене, та чомусь прагнула спілкуватися.                                                                       

- Слухай, - врешті сказала я. – Я не підходжу на роль подруги. Дякую, що ти допомагаєш мені в перший день, та я не потребую цього. Мені цілком добре одній.