Жіночий роман для чоловіків.

Мене звати Маруся. Ну, як і матір Ісуса. Не думаю, що це випадково. В усякому разі це надихає мене, примушує високо тримати планку вимог до себе і оточуючих, стимулює готуватись до якоїсь великої місії.
Живу я в  селі з гарною, романтично-лірично назвою. Хай вас не вводить в оману дорожній знак при в’їзді в село: СКОПИТИНЦІ. Це якийсь весельчак затер крапку після С. А називається село Старі Копитинці. Правда ж гарно? Але крім назви нічого хорошого в нашому селі нема.
Не рахуючи мене, звичайно. Бо я - найкрасивіша дівчина в селі. 
Чому я так вважаю? По-перше, я найкраща в нашому 8-му класі. А клас наш великий, тут крім мене ще три дівчини і три хлопці.
Молодші класи не рахуємо - то ще діти, а хто вже закінчив школу - або поїхали в місто, або старі. Тож в селі я - найкрасивіша.
А ще й найрозумніша. Галина Петрівна, наша вчителька математики, фізики, біології, німецької  і малювання, мене в приклад іншим ставить.

В цьому році я закінчую нашу 8-річну школу. Тож мені, як ви вже, напевне, вирахували - 15. Аж на два роки я старіша за Джульєту!
А якщо вже якійсь затурканій Джульєті в ті темні часи хотілось кохання, то що вже казати про мене в часи прогресу, акселерації, емансипації, фейсбуків, жуйки і "Однокласників".

Не буду вживати таких затасканих епітетів як "справжнього", "високого", "чистого", "великого"... Це само собою. В 15 років іншого й не буває.
І так я вже відстала від життя щонайменше на рік. Всі мої однокласниці ще з сьомого класу живуть дорослим життям. Якщо можна так сказати, враховуючи, що до школи все ж іще доводиться ходити.

Високий імідж має і свій негативний бік. Хлопці мене бояться. Якщо в шостому, а особливо в сьомому класі на перервах вони тискали і мацали дівчат, а ті голосно сміялись і верещали, то мене ніхто не чіпав. І зовсім не тому, що я була сьомою. На якісь стійкі пари вони не розбивались, і Василь, наприклад, міг за перерву перемацати всіх трьох дівчат по кілька разів. А мене не чіпали. Відчували, що вони мені не рівня, що я птаха високого польоту.

Це зовсім не означає, що в мене не було шансів попробувати заборонений плід. Були, звичайно. Але доля берегла мене для чогось високого.
Взяти хоча б Кавака, нашого шкільного сторожа і кочегара. Бувало, як нап'ється, то запрошує мене до себе в кочегарку, з натяками "погрітись", а коли тверезий, то очі відводить, ніби й нічого такого не було.
Чи Санька - вчителя фізкультури, географії, праці і співів. Хлопець, щойно прийшов з армії. А, оскільки ні якоїсь спеціальності в нього, ні роботи в селі не було, то пішов вчителювати.
Так Санько пропонував мені індивідуальні позаурочні заняття з фізкультури, йоги, боротьби, камасутри і фотографування. Казав, що для майбутньої моделі це просто необхідний мінімум. 
Чи нашого фермера, що до мами заходить, коли його жінка їде в місто продукти продавати. З його натяками, що я вже велика дівчинка, і подобаюсь йому більше ніж мама.

Та й з міста хлопці навідуються в село. В літню відпустку, чи й на вихідні, щоб  сумку харчів взяти і батьківську пенсію. Бо навіщо в селі гроші? В місті вони більш потрібні. Як казала одна особа: - щастя не в грошах, а в покупках. На безлюдному острові гроші не потрібні. 
Ну, наше село ще не зовсім безлюдне, але, екстраполюючи тенденції... (До речі, ви помітили яка я ерудована?) 
Та й зараз добратись до села не просто. Особливо коли піде дощ і дорога розмокне. 

Тож, як ви правильно здогадуєтесь, зв'язувати своє майбутнє з цими скопитинцями я не збираюсь. Хоча мама й умовляє залишитись.

Я вже казала, що вона працює дояркою? Ні, не в колгоспі, колгоспу вже давно нема. В фермера. 
Колгоспні землі перейшли в агрофірму якоїсь Посухи чи Засухи. Прізвище звучить якось дуже вже символічно для перспектив нашого сільського господарства.
А ферму і з десяток гектарів землі взяв собі зоотехнік, що став фермером.
З великої колгоспної ферми зістались, правда, ріжки і ніжки в кількості кількох десятків, але ж і їх комусь треба годувати, доїти, прибирати за ними.

- З коровою не пропадеш, - наставляла мати. - Завжди буде і молоко і сир з сметаною. А виростиш ще картопельки, курочок - і можна жити.
- Від світанку до ночі копайся в землі, рийся в багнюці, - відповідала я, - і так весь вік без вихідних, без відпусток, бо кожен день треба всіх тварів годувати, прибирати за ними, заготовляти корм на зиму. А ще доїти, різати, палити в печі, рубати дрова, носити воду... Ні, я краще здохну зараз ніж через рік такого життя.

- А що ж ти хотіла? Таке воно, життя.
- Життя в людей і інше буває - подорожі, яхти, бутіки, ресторани, слава, гроші, діаманти, тусовки зі знаменитостями...
- Псує молодь цей телевізор і Інтернет, - сказала мати задумливо. - А з коровою не пропадеш, - додала впевнено.

- Скільки в колгоспі корів було? Чотири сотні? А скільки в тебе зараз? Два десятки? А скоро і тих не буде, бо дорожче буде возити молоко до міста, ніж виторгу з того молока. І що ти тоді будеш робити?
- Молоко завжди людям потрібне, тож і корови завжди будуть, і робота для доярки буде.
- Ага буде... В Польщі.  Не цікавилась, потрібні там доярки? - спитала з іронією.
 
- Та й не з одної роботи життя складається, - продовжила я після деякої паузи. - Чи ти пропонуєш мені жити одній, як і ти? Так в тебе хоч зоотехнік є. Хай кусочок зоотехніка, та все ж людина з вищою освітою. А що мені тут світить? Алкаш Василь? Чи наркоман Володя? Чи дурний  і без ока Мітя, якому не те що трактора, а коней ніхто не довірить підвезти трави на ферму?
Мати мовчала. Та й чим тут було крити?

- Все. Вирішено. Їду в місто.  Нема тут перспектив.

- Як же ти там, одна, серед чужих людей, ще зовсім мала...
- Мадонна в Нью-Йорк одна полетіла з 37 доларами в кишені, 15 з яких потратила на таксі з аеропорту. А Мерилін Монро в 15 років заміж вийшла. А чим я гірша?
Мати надовго замовкла.
- Вирощуєш дітей, виховуєш, а вони роз'їжджаються і на старість одна залишаєшся, без здоров’я, без сил...
- Я влаштуюсь, і заберу тебе до себе. Куди-небудь в Баден-Баден, Каліфорнію, Бахрейн, чи, на крайняк, в Київ. Хоч на старості поживеш як людина.
- Дай то Бог.