Жіночі туфельки

«Який чудовий сонячний день!» - вона грайливо подивилась на мене і простягнула маленькі червоні черевички на високих підборах – своє чергове замовлення і мою чергову втіху.

З усіх чоботарів міста ця жінка вибрала саме мене. Можливо, тому, що моя майстерня знаходилась у самісінькому центрі міста. А може, тому, що послуги з ремонту взуття тут коштували значно дешевше. Принаймні, раз на два тижні вона неодмінно приходила до майстерні і приносила свої пошкоджені черевички, чобітки, босоніжки або туфлі. І кожного разу вітала мене відвертою, як у дитини, усмішкою: «Не дивуйтесь, це знову я. У мене вдома – ціла колекція взуття. І все – улюблене.»

Я лагодив її взуття з великим задоволенням: підклеював підошви, прикріплював новенькі металеві набійки. Мені подобалась ця жінка – у ній було щось невимовно-витончене, зворушливе і справжнє. Я щоразу чекав її приходу, як чекають весни, що дарує натхнення, оновлення і надію.

Мріяв, що колись, можливо, ми могли б зустрітися за інших обставин. Ось так просто йдучи по вулиці, зіштовхнутися поглядами, усміхнутись одне одному. Але це були тільки мрії. Окрім цієї майстерні, на світі не існувало інших місць для побачень із нею…

Червоні черевички на високих підборах дуже їй личили. Я одразу помітив це, коли, забравши своє замовлення, жінка із легкістю зняла старі туфельки, які були на ній, та вдягнула відремонтоване взуття. Поношені туфлі вона довго тримала в руках, та нарешті наважилась вкинути їх до смітника, який стояв біля мого столу. Як ніжний метелик, вона майнула перед очима – та побігла вузькою стежкою. Я помітив, як біля стоянки припаркувалося авто, як весело жінка махнула комусь рукою, сіла в машину – і зникла.

Поглянувши на сміттєву урну, я хутко підхопив покинуте взуття. Ніжно провів долонею по кожному шву, вигину, оцінив усі пошкодження – і взявся лагодити маленькі туфельки, щоб неодмінно повернути їх власниці. Це була найкраща моя робота. Ще ніколи мені не вдавалося так швидко і вправно відновити зіпсоване взуття. Туфлі виглядали, як нові, і посіли почесне місце на моїй робочій полиці. Щодня я дивився на них і чекав, що вона прийде. Уявляв, як здивується, побачивши свої викинуті туфлі відремонтованими, як відверто усміхнеться і скаже щось вдячне, щось важливе для мене…

Вона не приходила. Сонячні дні змінилися на сірі дощові, а згодом – на вітряно-морозні. Люди вже не ходили у туфлях. Здавали в ремонт осінні черевики, чоботи із хутром. А на моїй полиці все стояли тендітні жіночі туфельки, ніби яскравий промінь серед зимової холоднечі. Гріли мене і водночас ятрили, так нестерпно довго чекаючи на свою власницю…

Одного ясного дня, вже наприкінці зими, працюючи над черговим замовленням, я не помітив, як безшумно до майстерні зайшла клієнтка.

«Який чудовий сонячний день!» - вона грайливо подивилась на мене і весело вигукнула, побачивши на полиці, серед гори зимового взуття, свої улюблені туфлі.

-Не може бути! Я ж думала, вони не підлягають ремонту. Як Вам вдалось?

-Просто захотілось зробити для Вас подарунок. Та, мабуть, він недоречний. Надворі – зима.

-Нічого, ще встигну поносити. Це ж мої улюблені!

-Будете здавати щось у ремонт?

-Ні, я прийшла до вас просто так, - вона усміхнулась і простягнула долоні. – Бачите, забула вдома рукавички. Може, у вас є теплий чай, щоб зігрітися?

Я сидів приголомшений і думав, що все це ввижається. Жінка моєї мрії ось так просто приходить до майстерні – не ремонтувати взуття, а попити чаю і погріти руки. Мені нестримно закортіло взяти її ніжні холодні пальці – і зігріти теплом своїх долонь, але замість того я привітно кивнув у знак згоди та взявся шукати по своїх численних поличках чайну заварку. Але, як на зло, нічого не знаходив. Жінка помітила мою розгубленість та повідомила:

-Ходімте до кав»ярні. Тут є недалеко, за рогом вулиці. Клієнти ж вас дочекаються, правда? Ходімте!

-Не можу, - я сумно подивився на неї та взявся руками за крісло. Штовхнув підлокітники – та від’хав від робочого столу. Я знав, що коли вона побачить моє інвалідне крісло, не стане наполягати на кав»ярні і, можливо, взагалі, перестане ходити до майстерні. Але іншого виходу не було.

-Будемо тут пити чай, - ніби нічого не сталось, вона схопила сумочку та хутко побігла до виходу. – Я зараз. А ви кип»ятіть чайник.

Через п»ять хвилин, які тягнулись для мене, як вічність, вона повернулась – із чаєм, тістечками і теплою, як сонце, усмішкою. І після цього більше не приходила до майстерні, щоб здавати у ремонт своє взуття. Вона приходила сюди на побачення зі мною.