Із перукарні в кав'ярню

Я опинилась перед невеличкою будівлею зі скособоченою черепицею сіруватого відтінку. Стіни були пофарбовані в карамельний колір, з лівої сторони виднілись невеличке віконечко, з якого видавали замовлення.

Поруч нього по центрі розміщувались масивні, вочевидь, дубові двері із скляним нехитрим рисунком посередині, щось типу вітража. Зверху майоріла вивіска - кафе "Мрія", а під нею витіюватими красивими літерами було виведено: "Будь-яка мрія може стати реальністю".

Я незадоволено поморщилась. Ну який ідіот придумав такий дурнуватий слоган?

Розумію, заради реклами можна піти на все, але цей вислів більше схожий на нісенітницю із романтичних фільмів.

Озираюсь, оцінюючи обстановку. Моя клієнтка Лідія таки була права: тут було досить людно. Офіціант на видачі працював у роті чола, а до віконечка вишикувалась не зовсім довжелезна, але таки тривала черга.

Так, що я тут роблю? Може, змитись, поки ще не пізно? Он за рогом видно вивіску - "Весняна насолода", і вже по тому, як я витріщаюсь в той бік, можна зробити висновок, що я точно "засланий козачок".

Стою і дивуюсь, як Лідії вдалось вмовити мене.

Наче й під чужий вплив ніколи й не потрапляю, та й карточка постійного клієнта із 50%-ю знижкою на всю продукцію її закладу мені не особливо була потрібна. Ми уклали угоду: вона мені - карточку, а я їй - достовірну інформацію.

Вочевидь, я в той момент літала в хмарах, адже подумала, що так і не випила ранкової кави. Взагалі, якщо виникала потреба, то ми з дівчатами по черзі бігали в супермаркет навпроти мого салону, де знаходився кавовий апарат.

"До речі, - мало не ляснула себе по лобі, - треба буде Юльчику зателефонувати і попросити, нехай сходить за покупками. Уже зі школи мала б повернутись"...

Витягаю із сумочки телефон і знову затримую погляд на годиннику. Так, треба щось вирішувати, бо обідня перерва не вічна.

- Жіночко, чого Ви тут стоїте? Заходьте всередину, - озвався якийсь бурмило із людського коридору, що досить таки нетерпляче чекав на виконання його замовлення.

- А? - незрозуміло покотилась я. - У сенсі? Як я піду наперед черги?

- Сьогодні ж ваше свято, ми й не сміємо Вас затримувати, - відповів інший молодик, приязно всміхнувшись.

- Я думала, його нарешті відмінили, - промимрила я, і тут же побачила, що у черзі стоять самі чоловіки. Ну що за дискримінація дивна, їй-богу?

Невловимо похитала головою, і рішуче підійшла до дверей. Глибоко вдихнула.

"Це ж всього лиш посиденьки в кафе. Зробиш невимушений вигляд, на випадок, якщо сильно будуть цікавитись, вигадаєш історію про себе, познайомишся з тим упирем", - згадую, як Лідія вмовляла мене. А й справді, що тут такого? Посиджу, послухаю, випитаю...

Хтозна, можливо те, що я тут дізнаюсь, допоможе моїй клієнтці вгамувати свій норов. Її легко було зрозуміти. Переживає за долю свого закладу...

- Це трохи підло, Ви не знаходите? - намагалась заперечити я в салоні, на що тут же вклинився мій зрадницький внутрішній голосок.

- А ти згадай себе в юності, - промайнуло в голові. - Хто як не ти, позбувся конкуренції і поїхав на ті курси колористики, які й вирішили твоє майбутнє?

Так, було... Я зрадила дружбу. Підставила найкращу подругу, щоб вона програла в конкурсі, призом якого була безкоштовна участь на курсах і поїздка на "Дзеркало Моди".

Ех, була не була...

Заходжу і відразу прямую до барної стійки. Встигаю вловити атмосферу кафе. Червоні круглі столики і по два стільця біля них розміщені в глибині приміщення.

Тут майже порожньо. З відвідувачів помітила лиш милу парочку, що захоплено спілкувались про щось своє в дальньому кутку, і одну високу брюнетку, сяючу, наче новорічна ялинка, що якраз допивала свій напій недалеко коло входу.

Хвилюваня знову настигає мене. Якби ж не здатись підозрілою через оцей брак народу...

Бармен - привітний хлопчина років двадцяти п'яти - ввічливо запитує, що я замовлятиму. І тут згадую, що я ж не поснідала. Знову мій прокол. Прошу меню, і декілька хвилин прискіпливо його вивчаю. Морозива, соки, коктейлі, десерти, пляцки... Все так апетитно виглядає...

- Мені, будь ласка, чашечку лате і торт "Жіночі примхи", - врешті замовляю.

Хлопчина киває, і тільки наміряється йти в підсобку, як тут з'являється дехто в елегантному діловому костюмі. Високий, середньої статури та широкоплечий. З-під білосніжної сорочки помічаю накачані м'язи.

- Ігорку, ну що це таке? - розчаровано розводить руками. - Ех, ще вчити тебе і вчити...

Бармен белькоче слова вибачення і таки зникає в службових кімнатах, за ним йде також незнайомець. Очевидно, шеф їхній, ну або адміністратор...

Налаштовую себе на довге чекання, адже здогадуюсь, що виховна розмова з персоналом точно затягнеться.

Але ні, вже через хвилину переді мною з'являється галантний мужчина із акуратно замотаним букетиком тюльпанів.

- Ось, тримайте, це Вам. Зі святом! - вручає мені, а я здивовано кліпаю очима. Приймаю квіти (сама не знаю, як так вийшло), і за звичкою вдихаю аромат.

Живі, свіжі, і пахнуть весною... Що ж, божевільний Жіночий день продовжується...

- Е-е... Дякую! - помічаю, що зашарілась, наче десятикласниця. - Але чому саме я? У вас так VIP-гостей зустрічають? Чи може, я якийсь там "сотий клієнт" закладу?

- Та ні, не переймайтесь, ми сьогодні так вітаємо кожну представницю прекрасної статі, - ледь уловимо посміхнувся.

А потім запросив мене сісти за вільний столик в центрі. Гадала, що після виявлення поваги він піде собі по своїх справах, але ні, чомусь сів навпроти. Я зніяковіла і занервувала. Невже мене розсекретили? 

І зараз шеф "Мрії" просто веде свою гру, аби мене провчити...

Ну, в своїх акторських здібностях я трохи сумнівалась, але треба було тримати марку. Сподіваюсь, ми з ним у моєму салоні раніше не перетинались.

- То кажете, Ви - приїжджа? - серед пелени думок почула запитання.