Норовлива клієнтка

Ранок восьмого дня першого місяця весни зустрів мене доволі стрімко. Будильник на столику біля ліжка верещав, наче навіжений. Я схопилась зі свого солодкого сну із твердим рішучим наміром пожбурити пристрій куди подалі. Ще б трохи подрімати...

Ага, де там! Мимоволі зиркаю на екран телефону, де висвічується годинник, і моєму здивуванню немає меж. 09:48...

Мамочко рідна, я ж мала бути на роботі годину тому! Все, сон відкладається в далекий ящик, і я швидко встаю з постелі. На наступні хвилин п'ятнадцять залипаю у ванній кімнаті, а потім - біля шафи, вишукуючи комплект вбрання на сьогодні.

Нервово перебираю вішалки з одягом.

Коли врешті знаходжу зручні легінси та бордову кофтинку, видихаю. І тут же наштовхуюсь на пульт від плазми, яка з мовчазним виглядом спокійнісінько висить собі на стіні. Із роздратуванням беру його з дивана і відкидаю кудись убік. 

От трясця! Нащо воно мені треба було дивитись ту документалку про подорожі в часі вчора до пізньої ночі? Знаю, що очі вже злипались, а свідомість вперто хотіла знати, чим там усе закінчиться. І що? Зараз і не пам'ятаю, і мене це абсолютно вже не хвилює...

Як наслідок - будильник увімкнула зовсім не на той час.

Так, Карино, зберись! Вдих- видих...

І хоч на моєму місці праці мене не чекатиме розсереджений бос та невдоволені працівники, все одно якось не по собі. Своїм дівчатам завжди ставила у приклад організованість та пунктуальність.

Сподіваюсь, що хоч вони відкрили салон вчасно, і зараз всі на своїх робочих місцях.

Зайшла на кухню. Вже за звичкою руки потягнулись до електрочайника. Ввімкнула воду, поставила кип'ятити. В холодильник навіть не заглядаю, бо знаю, що мене там чекають сендвіч з сиром, вчорашня запечена риба і салат "Лонг-Айленд". М-м, смакота!

Ні, Карино, на це часу немає...

От без кави я точно не обійдусь. Це вже стало моїм ранковим обов'язком. Запашний напій завжди непогано прощищає мізки і налаштовує бадьорістю на прийдешній день.

Відкрила шафку зі спеціями, хвилинку понишпорила. Та що ж це таке? Перець є, "Хмелі-сунелі" ще ціла упаковка, цукор на місці, ба навіть листовий чай показався... А де ж кава? Невже я забула її купити? Блііін! Зла не вистачає...

Отже, мрії про бадьорий ранок відкладаються.

Натомість я беру свою сумку, вкидаю туди телефон, перевіряю наявність ключів, і стрімголов вибігаю з квартири. У ліфті намагаюсь судомно застібнути гудзики на пальто, чим неабияк розвеселяю вусатого сусіда, що теж спускався до виходу.

Помічаю ті його хтиві погляди, та зараз мені все одно. Знаю, що не втримається, і буде розповідати цілому двору про те, як "Каринка з сьомої квартири втікала від хахаля". Дядько Тарас в нас ще той вигадник!

От тільки, мабуть, нехай спершу врахує, що живу я у цілком своїй квартирі, з дочкою, вже три роки як розлучена. А "мій хахаль" розгулює собі з вагітною пасією десь в іншому кінці міста.

Я так зраділа, коли наткнулась на таксі, і ще й водій без всяких суперечок погодився відвезти одразу. Без їхніх дурнуватих підкатів та символічних "торгів". Просто лагідно посміхнувся, погладжуючи пивний животик, і без слів запросив у авто.

Але хто ж знав, що потрапимо ми у затор? Та ще й такий, що на роботу я припхалась біля одинадцятої. Зла, роздратована, і з прокльонами усього сущого.

Не радувало ні сонечко, що лиш недавно визирнуло із захмарного неба, ні вулиці із запахом свіжості, ні початок весни. Гримнула в'язкою ключів на адміністраторську стійку, і тут погляд зачепився за розмальований календар.

Понеділок, восьме березня. Ну, тепер все ясно!

Доля просто вирішила познущатись із мене, не забувши нагадати про ті речі, які не хотілось згадувати. Що нібито я - жінка. Така ж, як і всі: вродлива, успішна, і комусь потрібна. Хмикнула з досадою, бажаючи спопелити ненависний аркуш із датами.

В своєму житті я була ким завгодно: спершу відмінною практиканткою, яка виручала одногрупниць в часи іспитів, потім - надією для батька, яка мала продовжити його юридичну справу... Далі просто підстилкою для одного барана, який не цінував час, проведений разом, ну і зараз - грошовим гаманцем для любої дочки-випускниці.

Жінкою? Та ніколи!

І ось тепер, коли за звичаями дурнуватого дня, я мала б сидіти вдома і задовольнятись "нічого-не-робленням", бездарно витрачаю свій час на роботу.

Хоча... Чому це бездарно? Мій творчий талант, професійний підхід і робота директором перукарського салону зараз були єдиним, що рятувало від нудних думок.

- Карино Віталіївно, тут у нас скарга! - відриває мене від спогадів наша майстриня манікюру.

- Що вже сталося? - невдоволено запитую, відчуваючи зараз нарватися на гнів когось із відвідувачів. Що ж, враховуючи початок мого дня, це було б реальним екшеном.

- Ось, Ви тільки подивіться! - переді мною постає жіночка в окулярах середньої статури. Помічаю її небувалу дратівливість, коли демонструє мені руки із свіжим, щойно зробленим манікюром.

- Що це за неподобство? Я просила одиноку квіточку десь у куточку одного нігтика, а не бомбезну орхідею! Ви б знали, як я їх ненавиджу! А ось це? Чому вказівний палець підпиляний на два міліметри коротше, ніж мізинчик? І відтінок лаку геть не такий, як мені показували в каталозі...

- Але ж Ви самі так захотіли... Я ж Вас перепитувала і ще попереджала, що не зможу нічого переправити після сушіння нігтів в лампі, - почала виправдовуватись Іра.

Бачу, що перелякалася не на жарт. Вона у нас новенька, працює близько місяця, а тому ще доволі несприятлива до поведінки клієнтів. Зараз, мабуть, переживає, що позбавлю її авансу. А я ж то з моїм стажем у десять років вже точно знаю, які в нас бувають привередливі люди. Тому оцінюю її роботу оком професіонала.

- Вибачте, пані, та я Вас не розумію. Послуга виконана згідно стандартів, і я не можу побачити тут недоліків. Рисунок нанесений старанно, акуратна чистка, гель ніде не розливається і не липне, - зауважила я, торкаючись її рук.