147: Вона хоче подяки — він відповів “ну це ж нормально”

Все почалось із вечері.
Вона приготувала. Подала. Прибрала.
І навіть не сказала: “Я ж не ресторан”.
Бо чекала одного.
Двох простих слів.

— Дякую, — не сказав він.

Він лише кивнув. Усміхнувся. І додав:

— Ну це ж нормально.

Нормально.
Це слово може знищити всю магію турботи.

🧠 Переклад побутових діалогів:

“Ну це ж нормально” = “Я не помітив, скільки зусиль ти вклала, але мені смачно”
“Я ж нічого не просив” = “Я звик, що ти завжди така”
“А що такого?” = “Я не знаю, що вдячність — це паливо стосунків”

Вона посміхнулась. Але якось… сухо. Як тост, забутий у тостері.

— Тобі сподобалось? — спитала вона.

— Дуже! Ну, це ж нормально, коли ти таке готуєш. Постійно.

— Ага. “Нормально” — мій новий титул.
— Зустрічайте: Її Величність “Нормально”.

Він запнувся. Нарешті.

— А що треба було сказати?

— “Дякую”. “Смачно”. “Ти класна”. Щось, що показує: ти бачив більше, ніж просто тарілку.

— Я ж не спеціально. Просто… звик.

— А я — не звикаю. Бо вдячність — це не за рецепти. А за любов, яку кладуть між сіллю й перцем.

Він подивився на неї. І побачив не просто вечерю.
Побачив людину, яка хоче бути цінною. Не “звичною”. А єдиною.

— Вибач. І дякую.
— За сіль, за перчик, і за тебе.

Вона посміхнулась. Цього разу — не як тост. А як десерт.

Бо любов — це коли “дякую” не стає рідкістю.
А “нормально” не замінює теплі слова.

📌 У наступній главі: “Вона — сенс. Він — звук повідомлення”
🔔 І коли в нього блимає екран, а в неї — душа, пора вирішити, хто важливіший: вона чи push-нотіфікація.