141: Вона вчиться терпінню — він тренує запізнення

— Ми виходимо за 15 хвилин, — сказала вона, перевіряючи годинник і себе в дзеркалі одночасно.

— Ага, — почувся голос із ванної. — Я вже майже зібрався.

Минуло 10 хвилин.

Вона вже в пальто. І з думками “не психуй, дихай, ти — zen”.

— Скільки ще “майже”?

— Та я вже... шукаю носки.

— Ти шукаєш їх з лупою? Бо я вже встигла продумати план втечі з країни.

— Не перебільшуй. Встигнемо. До речі, що сьогодні взагалі за подія?

Вона втягнула повітря, як чай, що ще не охолов.

— День народження моєї мами. Ми про це говорили. Вчора. І позавчора. І коли вона родила мене.

— А, ну тоді точно треба поспішати. Я зараз.

“Зараз” — у його вимірі означало ще 12 хвилин. І один момент, коли він стояв із одним черевиком і запитував: “Ти бачила мій ремінь?”

— Я вчуся терпінню, — прошепотіла вона собі. — Не вбивати. Не психувати. Любити — навіть коли хочеш вийти заміж за Google-календар.

Нарешті він вийшов. Усміхнений. Весь такий “ну я ж чарівний”.

— Все, готовий. Тільки... може, ще каву візьмемо?

— Ще слово — і я візьму таймер. І тебе навчу пунктуальності через силу любові.

Вони вийшли. Встигли. Але її терпіння вже хотіло бонусну каву.

— Ти найкраща. Я без тебе б не вижив.

— А я з тобою вчуся дихати. Глибоко. Регулярно. Щоб не задушити.

Бо любов — це не коли обоє завжди встигають.
Це коли один приходить пізно, а інший все ще чекає — але з характером.

📌 У наступній главі: “Вона хоче слухача — він пропонує поради”
🔔 Вона — про виговоритись. А він — про “зараз усе вирішимо”. І між ними — діалог, у якому не обов’язково щось лагодити.