140: Вона відкрила душу — він відкрив холодильник

— Я хочу поговорити, — сказала вона. Спокійно. Але з тією інтонацією, яка натякає: далі буде щось глибоке.

— Ага, — кивнув він. І пішов до кухні. Відкрив холодильник. Дивиться.

— Ти мене слухаєш?

— Так. Просто паралельно шукаю, що в нас є з глибини. Ковбаса, соус… і трохи душевності.

Вона дивиться. Він гребе. Вона відкривається — він відкриває кефір.

— Я серйозно. У мене всередині… назбиралось. Думаю, сумніваюсь, тривожуся.

— Я теж. Дивлюсь у холодильник — і думаю: “Що з того взагалі ще їстівне?”

— Я не про це!

— Я знаю. Просто мені легше думати, коли щось тримаю. Наприклад, бутерброд.

Вона зітхнула. Сіла за стіл. Він теж. І почав їсти — дуже обережно. Як у кіно, де головний герой — зламаний, але з потенціалом.

— Мені не завжди треба, щоб ти щось сказав, — сказала вона. — Мені просто треба, щоб ти був. Тут. В голові. А не в холодильнику.

— Пробач. Я часто ховаюсь у побут. Бо не знаю, що робити з емоціями. І зі словами.

— А я часто виходжу з себе. Бо хочу, щоб ти заходив у мене. Не з їжею. А з теплом.

Пауза. Не з голоду. З прозріння.

Він відклав бутерброд. Вперше. До того, як його доїв.

— Я з тобою. І я... вчуся бути з тобою не тільки фізично. Але й внутрішньо.

— Це вже тост. Навіть без хліба.

Бо любов — це не коли все сказано правильно.
Це коли навіть після холодильника можна повернутись до серця.

📌 У наступній главі: “Вона вчиться терпінню — він тренує запізнення”
🔔 Вона — про стриманість. Він — про “зараз вийду”. І між ними — таймер на стосунки.