138: Вона питає про майбутнє — він згадує мультики з дитинства

— А ти уявляєш, як ми будемо жити через п’ять років? — спитала вона, загортаючись у плед і дивлячись у стелю, як у вікно в іншу реальність.

— У сенсі? — він насторожився. — Жити де? Як? З ким?

— Зі мною, ясна річ. Я не про зміну партнерів. Я про життя. Будинок, собака, троє дітей чи хоча б три кімнати.

— Ааа… ну, я взагалі думав, що через п’ять років ми ще будемо молоді. Ну, мультики дивитись. Може, нову приставку купимо...

Вона завмерла. Погляд, як у вчительки, яка просила “есе про майбутнє”, а отримала “гарбуза з очима”.

— Тобто твоє бачення — це я, ти і... мультики?

— Ну, не тільки. Ще кава. І ти смієшся, бо я знову зробив тост нерівно. І кіт. Великий, лінивий.

— А як щодо будинку?

— Ну… щоб дивитись мультики — десь треба жити. Так?

— І ти це серйозно?

— Та ні. Просто коли ти кажеш “майбутнє”, в мене включається паніка. А коли ти смієшся — вмикається фантазія.

Вона зітхнула. Але вже з усмішкою. Бо в його мультиках вона все одно була. Просто без графіку.

— Мені просто хочеться знати, що ти бачиш нас не тільки в теперішньому.

— Я бачу. Просто не вмію це малювати словами. Тому виходить — як у мультфільмах: я щось ліплю, ти — озвучуєш. Разом веселіше.

— Добре. Тільки дозволь мені іноді додавати трохи реальності в твій мультик.

— Як, наприклад, платіжку за світло?

— Саме так.

Бо любов — це не коли обидва чітко бачать майбутнє.
Це коли один мріє, інший планує, і між ними є щось більше, ніж мультики.

📌 У наступній главі: “Вона хоче тортика — він приніс чіпси”
🔔 Вона — про десерт і романтику. А він — про швидко і хрумко. Але обидва точно голодні не тільки до їжі.