137: Вона планує декор — він каже: “І так норм”

— А може, переклеїмо шпалери? — сказала вона між кавою й ідеєю змінити все.

— А може, ні? — відповів він, не відриваючись від бутерброда. — Вони ж ще тримаються. І кольору є.

— “Кольору є”? Це сірий. Миша б загубилась на цій стіні. І не знайшлась би.

— А я не миша. Мені норм.

— Це ж не просто стіни. Це настрій! Простір! Атмосфера! А твоя “норм” — це як жити в під’їзді, тільки без дзвінка.

Він подивився на стіни. Потім — на неї. Потім — знову на стіни. Вони, здається, підтримували його.

— Але ж тут усе працює. Вішаки висять. Полиця не падає. Навіщо рухати ідеальний баланс?

— Бо я не хочу просто “працює”. Я хочу “надихає”. А твої полиці надихають максимум на те, щоб втекти в IKEA.

Він розгубився. Бо в його світі декор — це “щось є, і вже добре”.

— Добре. А що ти хочеш?

— Нову картину, новий колір, килим. І замінити календар із котом, який “усміхається” вже три роки.

— Але ж я звик до нього!

— Я теж звикла до твоїх футболок із дірками. Але ж ми не залишили їх у вітальні?

Пауза. Сміх. Взаємна капітуляція.

— То коли їдемо в магазин?

— Уже пакую список. І готую тебе морально.

— Головне — не фарбуй усе рожевим.

— Тільки одну стіну. І то з натяком.

Бо любов — це не завжди “так, як мені зручно”.
Це коли один хоче “атмосферу”, а інший — вчиться її не боятись.

📌 У наступній главі: “Вона питає про майбутнє — він згадує мультики з дитинства”
🔔 Вона — про плани. Він — про спогади. Але десь між серйозністю й ностальгією можна знайти точку “разом”.