Жінки з Юпітера, чоловіки з холодильника

127: Вона просить погуляти — він каже, що вже ж ходили

— Ходімо на вулицю, — сказала вона, стоячи вже у кросівках.

— Ми ж учора ходили, — буркнув він із-під ковдри.

— І що? Їжа теж була вчора — але ж ти зараз їси бутерброд.

Він замовк.
Поглянув на свій бутерброд. Потім — на неї.
Потім — знову на бутерброд. Він виглядав менш переконливо, ніж її аргумент.

— Ну добре. Але куди?

— Просто пройтись. Без мети. Просто разом.

— Це звучить, як квест без сюжету.

— Це звучить, як шанс побути людьми, а не просто сусідами по маршрутах.

Він розгубився. Але потягнувся до кросівок. Уже плюс.

Вони йшли. Не швидко. Не мовчки. Не з телефонами.
Просто — йшли.
І раптом місто стало м’якішим. Повітря — легшим. А розмова — довшою, ніж “де ключі?”.

— Пам’ятаєш, як ми гуляли перші тижні? — спитала вона.

— Пам’ятаю. У нас тоді ноги боліли, але душа — ні.

— А зараз?

— А зараз душа трохи встигла засумувати за тобою.

Вона усміхнулась. Він узяв її за руку. Без натяку. Просто — як колись.

Бо любов — це не коли не хочеш гуляти.
Це коли йдеш, бо знаєш: поруч бути — важливіше, ніж зручно лежати.

📌 У наступній главі: “Вона бачить пил — він бачить ‘світло падає так’”
🔔 Вона — про чистоту. Він — про атмосферу. Але обидва хочуть затишку, просто по-різному.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше