122: Вона купила ковдру — він прокинувся без неї

Він прокинувся рано. Щось було не так.
Було темно, тихо — і… холодно.

Помацав ліжко навколо. Порожньо.
Поглянув ліворуч — ковдри немає.
Поглянув праворуч — теж немає.
Поглянув угору — а вона, ковдра, вся зосередилась на одному боці. Її боці.

— Ти де її взяла? — прошепотів він, ворушачи зубами від холоду.

— Купила вчора. Сама. Пухова. Тепла. Моя, — сонно відповіла вона з-під затишного замку з тканини, який нагадував форт.

— А чому я під простирадлом?

— Бо це — моя ковдра. А твоя — у шафі. Там, де ти її сам склав. Минулої весни. Урочисто.

Він згадав. І змовчав. Бо простирадло — не броня.

— Але ми ж... разом? — обережно нагадав він. — Ми ділимо життя. Посуд. Пельмені...

— Ковдра — не пельмені. Вона одна. І вона моя. І я її дуже чекала. Тепер ми спимо разом. Просто я — у теплі, а ти — з висновками.

Він розгубився. Але не замерз остаточно. Ще було трохи душевного тепла.

— А можна… хоч краєчком?

— Попроси красиво.

— Будь ласка, моя єдина, незамінна, ковдрообіймаюча зірко, дозволь мені торкнутись твого пухового щастя.

Вона посміхнулась.
Відгорнула край.
І навіть сама поклала його руку під ковдру.

— От бачиш. Любов — це не ковдра. Її не забирають. Її пропонують.

І він знову повірив, що навіть найтепліші речі діляться, якщо робити це з любов’ю.
І трохи — з гумором.

📌 У наступній главі: “Вона викинула коробки — він шукає геймпад”
🔔 Вона наводила лад. А він втратив джойстик. І, здається, орієнтацію в реальності.