121: Вона прибрала — він шукає свої речі

— А де моя кепка? — вигукнув він із коридору. — Та, синя! Зі згином! Вона завжди тут лежала!

— Я прибрала, — відповіла вона спокійно. Занадто спокійно, як для масштабів втрати.

Він зайшов у кімнату з обличчям людини, яка шукає не кепку, а частину себе.

— А навіщо? Вона ж мені зручна!

— І мені не зручно, коли вхідна зона виглядає, як секонд-хенд після розпродажу.

— Але ж я завжди її там лишав! Це ж... традиція!

Традиція — його. Порядок — її.
Вони зіштовхнулись лобами, як два стилі життя.

— Добре. А ключі? — питає він.

— У кошику. Я зробила окремий кошик.

— Кошик?! А я звик шукати їх по куртках. Це ж інтрига.

— Це називається “хаос”. Я зранку годину витратила, щоб навести лад.

І тут він побачив: усе блищить. Але нічого не на своєму “звичному” місці.

— А носки?

— У шухляді. Складені.

— Ти знищила екосистему!

Вона сміялась. Але в її сміху було трохи втоми. Бо це не просто прибирання. Це — спроба створити простір, де дихати легше. І жити — теж.

— Я знаю, що це незручно, — сказала вона. — Але я прибрала не проти тебе. А заради нас.

— Я просто... не звик, що мої речі не живуть своїм життям.

— Вони не живуть. Вони лежать. І, бажано, не в коридорі.

Він зробив коло по квартирі. Знайшов кепку. У шафі. На поличці.
А потім зупинився. І мовчки повернувся в кімнату.

— Дякую, що прибрала. І пробач, що я — не завжди за це вдячний одразу.

— Дякую, що знову знайшов кепку, а не причину для сварки.

Бо любов — це не коли речі завжди на місці.
Це коли ти вмієш знайти одне одного — навіть після генерального прибирання.

📌 У наступній главі: “Вона купила ковдру — він прокинувся без неї”
🔔 Коли затишок — це любов, але любов — це ще й уміння ділитися ним.