120: Вона сказала "поговорімо" — він згадав всі свої гріхи

— Нам треба поговорити, — сказала вона, стоячи у дверях кімнати.

Він завмер.
В голові промайнуло: я щось забув. Це про борщ? Про маму? Про той дивний лайк о другій ночі?

— Про що? — обережно уточнив він.

— Просто поговорити. Не сваритись. Не тиснути. Просто — поговорити.

Його пульс зреагував, як на “у нас буде розмова з директором”. А вона хотіла зовсім іншого.

Вона хотіла не звіту, не зізнання, не доказів любові. Вона хотіла близькості.
Такої, яку не вимірюють частотою смс або кількістю з’їдених разом вечер.

— Мені здається, ми стали… тишею одне для одного. Не тією, що затишна. А тією, що чужа.

— Я просто не знав, що щось не так, — пробурмотів він. — Ми ж ніби все нормально?

— Ну, нормально — так. Але ти помітив, що ми давно не розмовляли так, щоб не тільки “що їсти” й “яка температура”?

Він розгубився.
Бо й справді, всі їхні “розмови” давно звелись до обміну логістикою.

— А я… я просто боюсь говорити не те, — чесно зізнався він. — А ще частіше — не знаю, як почати.

— Ось і починай з цього, — посміхнулась вона. — Мені не треба правильних слів. Мені треба твої.

Вони сіли. Не за стіл — за звичну відстань на дивані.
Вона не атакувала. Він не захищався.
Просто — слухали.

— Я скучив за тобою. За тобою, не за твоїм голосом у “телеграмі”.

— А я скучила за твоїми думками. За тим, як ти дивишся, коли справді чуєш.

Розмова була неідеальна. Але справжня.
Десь він зупинявся. Десь вона не втримувалась. Але все трималось не на правильності — а на намірі бути ближчими.

— Дякую, що не відреагував жартом, — сказала вона наприкінці.
— А я дякую, що не влаштувала допит, — відповів він. — Я боявся, чесно.

— Наступного разу просто скажи: “давай поговоримо самі, не чекаючи аварії”.

Бо любов — це не “ти знову хочеш серйозно”.
Це “я хочу бути з тобою — не лише в тиші, а й у словах”.

📌 У наступній главі: “Вона прибрала — він шукає свої речі”
🔔 Вона навела порядок, він втратив орієнтацію. І трохи гідність.