115: Вона сказала “нічого” — він повірив

— Все добре? — спитав він, минаючи кухню.
Вона перестала мити тарілки. Повільно витерла руки.

— Нічого, — сказала вона.

І це “нічого” прозвучало так, ніби зараз вибухне чайник. Але без пари. Тільки напруга.

Він почув. Але не розшифрував.
Подумав: якщо “нічого” — то й справді нічого. І пішов шукати зарядку.

Але якби хоч на секунду подивився уважніше — побачив би:
її “нічого” вже перетворилось на “досить”.

Вона не хотіла сцени. Не готувала драму. Вона просто чекала:
погляду,
слова,
питання з паузою:
“Ти точно в порядку?”

Він не спитав. Він не звик питати двічі.
А вона не звикла кричати, коли болить.

Вона сіла на диван. Він — за стіл.
Вона втекла в телефон. Він — у тишу.
Він подивився — і вирішив не чіпати. “Може, сама відійде.”

Бо він бачив спокій. А вона — самотність удвох.

І тільки пізно ввечері, коли вона вже заснула, сховавшись у подушку, він відчув щось не так.
Сукня ще не прибрана. Світло залишилось нічним. А між ними — не сказане “я чекаю тебе”.

Наступного дня він спитав:

— Ти була ображена?

— Я сказала. Просто не так, як ти чекав.

Він розгубився. І сів. Цього разу — не поряд. А по-справжньому.

Без “та я ж не хотів”.
Без “ну скажи вже, що не так”.
Він просто сів. І сказав:

— Я вчуся слухати не тільки вухами.

Вона подивилась. Тихо. Без злості. І трохи з надією.

Бо любов — це не коли ти вгадуєш думки.
Це коли не відступаєш навіть тоді, коли звучить “нічого”. І лишаєшся — поки не скаже “ось що”.

📌 У наступній главі: “Вона хоче романтики — він питає, чи це обов’язково”
🔔 Коли її “вечеря при свічках” — це не розкіш, а спосіб нагадати: навіть будні заслуговують на свято.