112: Вона просить чесність — він занадто чесний

— Скажи чесно, тобі справді подобається ця сукня? — запитала вона, роблячи оберт перед дзеркалом.

— Ем… чесно? Ні. Ти виглядаєш як… килим у бабці. Ну, знаєш — той, на стіні.

Пауза. Морозна. Як перед титрами фільму, де всі помруть.

— Це… чесність? — повільно уточнила вона.

— Ну ти ж просила! — знизав плечима він. — Я подумав, краще сказати, ніж брехати. Правда ж?

Правда. Але не всяка правда — обіймає.

Вона сіла на ліжко. Ноги схрестила. Руки склала.
Обличчя спокійне, але в голові вже почалась конференція перекладів:
“негарна”,
“старалася даремно”,
“не варта зусиль”.

— Я не проти правди, — сказала вона. — Але чесність — це ще й коли, як і навіщо.

— А як мені знати, коли можна?

— Якщо я готувала дві години — просто скажи “смачно”. А якщо чесно — то запитай, чи не допомогти наступного разу.

Він опустив плечі.

— Я думав, чесність — це просто сказати, як є.

— Ні. Чесність — це не те, що ти кажеш. А те, чи ти при цьому поруч.

Її очі не сердиті. Не навіть сумні. Просто втомлені.
Не від слів. Від того, що знову доводиться пояснювати чому слова — це не просто повітря.

— Я просто хочу, щоб ти був чесний, але не байдужий. Не як глядач. А як той, кому важливо — як я себе почуваю.

Він замовк. І нарешті почув.
Бо чесність — це не “бути правим”.
Це не втратити людину у процесі “правильного формулювання”.

— Тоді так, — сказав він. — Сукня не моя улюблена. Але ти в ній — така ти. Жива. Смілива. І трохи божевільна. Як я тебе люблю.

Вона посміхнулась. Не через сукню. А тому, що в його фразі — вперше було тепло.

Бо правда — не завжди красива.
Але любов — це коли чесність не б’є, а підтримує. Ніжно. І вчасно.

📌 У наступній главі: “Вона читає між рядків — він не писав між рядків”
🔔 Коли вона шукає сенси у кожному “ага”, а він просто відповідає “ага” — без підтексту, але з коханням.