110: Вона хоче поговорити про почуття — він каже: “Все добре”

— Можемо поговорити про нас? — запитала вона, обережно, як людина, яка вже чула “не зараз” занадто багато разів.

— А що? Все ж добре, — відповів він, не відриваючи погляду від телевізора. Чай в руці. Пульт — теж.

Все добре.
Два слова, які звучать, як двері без ручки.

Вона не хотіла сварки. Не готувала “ми повинні серйозно поговорити”.
Вона хотіла розмови. Дотичності. Підтвердження, що між ними є ще щось, окрім Wi-Fi і спільного графіка.

— Ти взагалі щось… відчуваєш? — спитала вона.
Тихо. Але прямо.

— Ну… так. Просто я не знаю, як про це говорити.

І тут — нарешті чесність. І тиша. Така, яка говорить більше, ніж “все добре”.

Вона сиділа, не кліпаючи.
Він — не тиснув кнопки на пульті.
Вперше за вечір — обидва були тут, а не десь паралельно.

— Я не прошу промов, — сказала вона. — Просто скажи щось. Щоб я знала: ти тут не лише тілом.

— Я не завжди показую, — відповів він. — Бо боюсь, що буде якось не так. Але я справді люблю. Просто... тихо.

— А я люблю голосно. І хочу, щоб хоч трохи твоєї тиші стало гучнішою.

Він узяв її руку. Без зайвих слів. Без вибачень. Без “та я такий”.

Вона не відвернулась.

Бо іноді любов — це не слова. А готовність навчитися їх вимовляти.

І вони сиділи мовчки. Але це вже була не відстань.
Це була — присутність.

Бо любов — це не коли обоє вміють красиво говорити.
Це коли один вчиться говорити, а інший — не йде, поки чекає.

📌 У наступній главі: “Вона хоче поради — він дає рішення”
🔔 Коли замість “я з тобою” звучить “роби ось так”, але кохання іноді починається не з поради — а з уваги.