109: Вона просить помити посуд — він каже: “Пізніше”

— Помий, будь ласка, посуд, — сказала вона, з ледь вловимим проханням, яке звучало вже втретє за день.
— Пізніше. Я зараз не в настрої, — відповів він, навіть не піднімаючи погляду.

Це “пізніше” — як повторюваний сюжет у серіалі: передбачуваний, але дратівливо живучий.
Вона знала: якщо не натиснути, то “пізніше” перетвориться на “ніколи”, а “ніколи” — на “сама зробила”.

Вона подивилась на гору тарілок. Там був і вчорашній чай, і сьогоднішній борщ, і, здається, шматочок його “нічного бутерброда”, якого “вона навіть не помітила”.
Але помітила. Як і все, що він “планує зробити” — просто не сьогодні.

— А якби я сказала “я тебе поцілую пізніше”?
— То я б чекав.
— А потім сказала “ой, не в настрої”?
— Тоді б образився.
— Ось і я.

Пауза.

Не образа. Розуміння.
Бо вона не просила подвигу. Вона просила — участі.
У маленькому. У звичайному. У тому, що говорить більше, ніж слова.

А він… сидів. І думав.
Про те, що посуд — це не посуд. Це сигнал.
Що хтось уже зробив обід, прибрав, розпланував день. І хоче не заміни, а підтримки.

Через 10 хвилин він підійшов до раковини.

Без коментарів. Без героїзму. Просто — взяв губку.

— Я не встиг зреагувати вчасно. Але встигаю виправити.
— Ти не зобов’язаний бути ідеальним. Просто будь “поруч”, коли я прошу. Не “потім”.

Вода текла. Піна зникала.
І між тарілками промайнула ще одна розмова — про буденність, яка говорить “люблю” тихо.

Бо любов — це не коли все завжди блищить.
Це коли хтось відтер не тільки сковорідку, а й своє “пізніше”. І зробив це сьогодні. Зі щирістю. І губкою.

📌 У наступній (ювілейній!) главі: “Вона хоче поговорити про почуття — він каже: ‘Все добре’”
🔔 Коли вона шукає глибини, а він — простоти, але справжнє почуття завжди знаходить шлях між ними.