108: Вона хоче разом провести час — він зайнятий роботою

— Може, просто посидимо разом? — спитала вона, з чашкою чаю й легким тоном, у якому ховалась надія.
— Зараз не можу. Мені ще дописати звіт. І лист. І таблицю. І ще одна зустріч о восьмій...

Її серце стиснулось.
Не тому, що він був зайнятий. А тому, що “зараз не можу” вона чула вже четвертий вечір поспіль.
А її “давай просто побудемо” — звучало щоразу тихіше.

Вона не хотіла заважати.
Але в її голові з’явилась фраза: “я наче другий монітор, до якого ще не підключились”.

— Я не прошу нічого грандіозного. Просто присутності.
— Ти ж бачиш — я поряд!
— Поряд — фізично. Але емоційно ти десь у Zoom.

Він замовк.

Вперше — не тому, що не мав що сказати, а тому, що зрозумів: вона не просить часу. Вона просить уваги.

А він думав, що все нормально: він працює, вона поруч, у пледі, читає щось.
Але насправді вона — чекає.
Щоб він повернувся не від монітора. А до неї.

— Я працюю для нас.
— А я — живу для нас. І хочу, щоб хоч іноді “нас” було більше, ніж “робота”.

Через пів години він з’явився у кімнаті.

Без ноутбука. З тією самою чашкою чаю, яку вона зробила.
І сказав:

— Я переніс дзвінок.
— А дедлайн?
— Дедлайн — це коли ти втомишся чекати. І я не хочу до нього доходити.

Вони мовчали. Пили чай. Дивились на вулицю.
І цей вечір — без серіалу, без планів — став найтеплішим за тиждень.

Бо любов — це не коли все закінчено й розплановано.
Це коли в середині метушні хтось каже: “Ти важливіша”. І замість ще одного мейлу — обирає обійми.

📌 У наступній главі: “Вона просить помити посуд — він каже: ‘Пізніше’”
🔔 Коли вона чекає блиску тарілок, а він — натхнення, але все одно бере губку з любов’ю.