106: Вона хоче прогулянку — він каже: “Втомився”

— Ходімо погуляємо, — сказала вона, втягаючи свіже повітря крізь відчинене вікно.
— Я втомився, — сказав він, не підіймаючи голови з подушки. — Було важко сьогодні.
— У тебе кожен день — як марафон. Але ж це просто прогулянка. Півгодини.

Її голос був спокійний. Але в ньому вже ховався легкий підтекст: “ти знову не хочеш”.
Бо це був не просто заклик пройтись. Це був запит: “будь поруч, подихай зі мною, не в телефоні, не вдома, а в реальності”.

Вона любила ці вечірні мандрівки.
Навіть не кудись конкретно. Просто разом, крок за кроком.
Де можна не говорити, але бути.
А він... любив лежати. Бо світ був гучний, а плед — тихий.

— Можемо завтра? — спитав він, підглядаючи одним оком.
— Можна. Але завтра буде нове “втомився”.

Вона одягнулась. Вийшла сама.

Не з образи. А з бажання не чекати, що хтось підніметься заради тебе, якщо йому зручно сидіти.

Вона йшла дворами. Дихала. У кишені — руки. В голові — питання:
чому так важко просто піти поруч?

Через двадцять хвилин він зателефонував.
— Ти ще гуляєш?
— Ага.
— Я одягнувся. І йду тобі назустріч. Хочу теж повітря. І тебе.

І він прийшов.
Без квітів. Без пояснень. Просто взяв її за руку.
Вони йшли мовчки. Але було відчуття, що цей вечір — найкращий за тиждень.

— Я втомлений. Але більше — від себе. Бо розумію, що іноді простий крок може бути важливішим за день роботи.
— Я не хочу тягти тебе силою. Я просто хочу, щоб ти теж хотів.

Бо любов — це не коли завжди є сили.
Це коли втома — не відмовка, а причина йти разом. Бо серце не втомлюється бути поруч.

📌 У наступній главі: “Вона просить допомогти з покупками — він каже: ‘Не люблю магазини’”
🔔 Коли вона — з візком, а він — з опором, але любов прокладає маршрут навіть між полицями.