104: Вона хоче квіти — він каже: “Навіщо, вони зів'януть”

— Ти мені давно не дарував квітів, — сказала вона, між іншим, ніби обмовка, а насправді — прицільний постріл.
— Та які квіти… Вони ж зів’януть через три дні, — відповів він, як людина, яка баче життя через призму “з користю”.
— А обійми теж закінчуються. Але ж не скасовуємо?

Вона любила квіти.

Не як флорист. Як символ.
Букет для неї — це не просто естетика на столі. Це жест. “Я про тебе подумав. І захотів зробити приємно.”

А він…
Бачив у квітах тимчасовість. Листочки, які треба потім викинути. Пилюку. Воду міняти.
І вважав, що краще купити щось “корисне”. Наприклад, чайник. Або гамбургер.

— Я ж роблю тобі чай. Готую вечерю. Це ж турбота!
— Турбота — це чудово. Але іноді хочеться трохи краси. Без функції.

Пауза.

Вона не сварилась. Вона просто перестала натякати.
А він… не помічав, що квіти — це не рослина. Це її очікування. Що він згадає сам. Без нагадувань.

Через кілька днів вона принесла собі букет сама.
Поставила на стіл.
І сказала:
— Дивись, не зів’яли. А тиждень пройшов.

Він подивився. І вперше — не як на вазу. А як на дзеркало. В якому видно: він не дарував не через принцип, а через неуважність.

І на наступний день він з’явився з трояндами.

Перше, що сказав:
— Вони теж зів’януть. Але я встиг сказати ними: “Я думаю про тебе”.

Вона усміхнулась. Без зайвих слів.
Бо це був букет не з квітів. А з розуміння.

Бо любов — це не коли “навіщо”, а коли “чому б і ні”.
Це коли він бачить у квітах тимчасовість, але дарує — бо знає: вона в них бачить “я тебе люблю”.

📌 У наступній главі: “Вона мріє про відпустку — він каже: ‘Дорого’”
🔔 Коли вона шукає вікна у світ, а він — рахує стіни, але разом вони знайдуть свій маршрут.