103: Вона планує свято — він забув про нього

Вона прокинулась рано.

З усмішкою.
Бо сьогодні — день, якого вона чекала. Місяць тому вже думала: “Що б придумати особливого?”
Не для себе. Для них.

Вона купила маленькі подарунки, зробила плейлист із їхніх “наших” пісень, приготувала улюблений сніданок.
У повітрі — трохи кориці, трохи хвилювання, трохи “ну точно не забуде…”

Він прокинувся пізніше.

Потягнувся. Поцілував її у щоку.
І пішов у душ.
Без “вітаю”. Без “ух, сьогодні ж!”.
Просто ще один день.

— Сніданок чудовий! — сказав він, жуючи. — А що зранку така урочиста?
— Справді не пам’ятаєш?
— Ем… сьогодні… щось важливе?..
— Просто... річниця. Нашого “так”. Того самого. Пам’ятаєш?

Тиша.

Навіть чай перестав парувати.

— Я... серйозно? Сьогодні?
— Ні, я вигадала. Просто захотіла подарувати собі трохи розчарування зранку.

Вона встала. Пішла на кухню. Не драматично. Просто тихо.
Бо найбільше болить, коли ти готувався — не до чогось масштабного, а до простого “пам’ятав”.

А він сидів. І вже нічого не жував.

— Пробач, — сказав він пізніше. — Я не мав виправдань. Просто не подивився в календар. Але я пам’ятаю, що я сказав тоді “так”. І кажу його щодня. Навіть якщо мовчки.
— Мені не треба квітів. Не треба подарунків. Мені треба — знати, що ти зі мною не “за звичкою”, а “бо хочеш”.

Через пів години він зник.

І з’явився з маленьким тортом.
І з фломастером — написав на коробці: “+1 рік. І ще один. І ще. Я рахуватиму краще”.

Вона посміхнулась. Відгризла шматок прямо з упаковки.
І обійняла його.

Бо любов — це не коли ніколи не забувають.
Це коли забув — і згадав. І не просто вибачився, а показав: для тебе це важливо. Бо вона — не дата. Вона — причина пам’ятати.

📌 У наступній главі: “Вона хоче квіти — він каже: ‘Навіщо, вони зів'януть’”
🔔 Коли для неї — краса, а для нього — логіка, але між цим проростає найживіше.