102: Вона хоче поговорити — він вмикає телевізор

— Можемо поговорити? — спитала вона.
— Ага, тільки секунду… — і в той же момент клац — телевізор ожив.

Яскравий, гучний, з голосами дикторів і сюжетами, які зовсім не мали значення. Але раптом стали важливішими.

Вона подивилась на нього.
Він зручно вмостився, уже частково розчинившись у програмі.
І наче хотів слухати, але в руках — пульт, в очах — “зараз буде цікавий момент”.

— Я серйозно. Мені треба поговорити.
— Добре, кажи… я слухаю…

І навіть не знизив гучність.

Її слова тонули у фоні. Як чайна ложка у відрі бетону.
Вона зупинилась. Замовкла.

— Ти мене чуєш?
— Так, звісно! А, почекай... он дивись, зараз покажуть…
— Все ясно.

Вона встала.

І пішла на кухню.
Не зі злістю. З розчаруванням.
Бо “поговорити” для неї — це не просто обмін словами. Це контакт. Очі в очі. Серце до серця. Без фону.

Через кілька хвилин — тиша.
Він зрозумів, що її немає поруч. Вимкнув звук. Потім — телевізор.

— Гей… Я не хотів ігнорувати. Просто... не думав, що це щось важливе.
— Усе, що я кажу — важливе. Навіть якщо це просто “поговорити”.
— Ти права. І я хочу чути тебе. Не через екран.

Він сів навпроти. Взяти її за руку — боявся, що рано. Але подивився в очі.
А вона — ще трохи сердита, але вже ближче.

— Я просто хочу знати, що я — не на фоні твого вечора. А в центрі. Хоч іноді.
— І я хочу, щоб ти знала: навіть коли я туплю з пультом, ти — завжди важливіша.

Вони сіли. І говорили. Про буденне, про дивне, про “що ти відчуваєш?”.
І ця розмова була краща за будь-який серіал.

Бо любов — це не коли завжди “тільки ми”.
Це коли один хоче подивитись, а інший — поговорити, і вони вчаться натискати паузу. Бо серце — важливіше за сюжет.

📌 У наступній главі: “Вона планує свято — він забув про нього”
🔔 Коли вона чекала “ура!”, а він — просто дату не помітив. Але пам’ятає головне: її усмішку, яку хоче повернути.