95: Вона просить допомоги — він відповідає: «Зараз, після гри»

— Можеш допомогти? — спитала вона, тримаючи в руках пилосос і список справ, де половина — "спільні".
— Звісно. Ще хвилин 10. У мене бос, — сказав він, не відводячи погляду від екрану.

І все. Цієї фрази було досить, щоб її внутрішній пилосос почав не тільки прибирати, а й кипіти.
“Бос” був третім зайвим у їхніх стосунках уже кілька місяців.
Вона давно знала його ім’я. Його силу. І навіть його здоров’я — бо скільки разів той “майже загинув”, перш ніж він, її герой, його врятував.

— Знову “після гри”?
— Це важливий рівень.
— А я — неважлива?

Тиша.

Він щось натискав.
Вона — щось відпускала. Наприклад, терпець.

— Ти можеш просто... натиснути паузу?
— Тут не ставиться. Це ж онлайн.
— А я — офлайн, чи як?

Вона не злилась одразу. Вона накопичувала.
Всі ті “зараз-зараз”, “через хвилинку”, “ота остання катка”.
Їй не треба було геройств — просто участь. Просто поряд. Просто “так, зараз”, а не “після”.

— Ти ж казав, що ми — команда.
— Ми і є команда!
— Але коли ти весь час у грі, а я — в реальності, ми ніби в різних матчах.

Він поставив гру на паузу. Або просто здався босу. І повернувся до неї.
З очима, в яких вже було не “що там треба?”, а “я все зрозумів”.

— Пробач. Я іноді ховаюсь у гру, бо вона легша. Там все зрозуміло: ворог — там, союзники — тут.
— А я що?
— А ти — моя реальність. Але я не завжди поводжусь як гравець твоєї команди.
— Тобі не треба все кидати. Просто бачити, що я тут. І теж іноді з босами. Пральними. Пиловими. Побутовими.

Він піднявся. Вимкнув гру.
Узяв у неї пилосос.
І сказав:

— Тепер я з тобою. Навіть без квестів.

Бо любов — це не коли ніколи не грають.
Це коли навіть після складного рівня, хтось приходить і каже: “Твоя реальність важливіша за мій онлайн”.

📌 У наступній главі: “Вона чекає сюрпризу — він забув дату”
🔔 Коли її серце пам’ятає все, а його пам’ять — вимикається на найнебезпечнішому повороті.