89: Вона любить — він не завжди показує. Але точно

Вона любила — відкрито.

Вона писала повідомлення просто так. Обіймала зненацька. Торкалась його руки, коли проходила повз.
Вона казала “люблю” як “доброго ранку” і як “надобраніч”.
Її любов була помітна — як сонце, яке не треба пояснювати.

А він...

Він не завжди відповідав тим же.
Не тому, що не хотів. А тому, що інакше вмів.
Його “люблю” було не в словах, а в діях, які легко пропустити, якщо не знати, що шукати.

Вона часом питала:

— Ти мене любиш?
— Ну звісно!
— Скажи це. Просто скажи.
— Я ж тільки що заїхав за тобою під дощем, купив той смішний йогурт, який ти любиш, і відпустив комп’ютер, хоч гра тільки почалась!

— Так, але скажи.
— Я не з тих, хто каже щодня…
— А я — з тих, хто чує серцем, але хоче й вухами.

І тут — найбільше непорозуміння:

вона не сумнівалась у ньому,
але іноді їй здавалося, що вона одна говорить про любов.

А він просто не знав, як вимовити те, що в ньому було вже давно. І точно.
У нього “любов” — це “я зроблю”, “я знайду”, “я не забуду”, “я тримаю тебе за руку, коли ти не бачиш”.

Він не співав серенад. Але включав обігрівач, бо вона мерзне.
Він не писав віршів. Але віддавав останній шматок піци — завжди.
Він не робив гучних заяв. Але сидів біля неї, коли вона мовчала. І був. Просто був.

Вона навчилась розпізнавати це.
Її любов — яскрава, його — тиха.
Але в обох — справжня.

— Я просто люблю голосно, — сказала вона.
— А я — тихо. Але не менше. Просто мій “люблю” — це не звук, це дієслово.

Бо любов — це не тільки слова.
Це коли один показує серце — щодня. А інший — не показує, але завжди носить твоє. І береже, навіть якщо не каже вголос.

📌 У наступній главі: “Вона — з Юпітера, він — з холодильника. І разом — назавжди.”
🔔 Бо всі ці різниці — нічого, якщо є одне “разом”, що звучить сильніше за всесвіт.