87: Вона плаче в подушку — він притискає мовчки

Ніч. Тиша. Місто вже спить. А вона — не може.

В кімнаті темно, тільки світло з вулиці крається через жалюзі.
Вона лежить, обличчям у подушку, і... плаче. Тихо. Щоб не злякати цей момент. Щоб не було зайвого шуму. Бо іноді біль — дуже крихкий.

Сльози текли не через сварку. І не через нього. Просто все накопичилось.
Втома. Тривога. Відчуття, що вона не встигає. Що вона тягне. Що вона має бути сильною, але вже не хоче.

Він лежав поруч. І почув.

Не по звуку. А по зміні дихання. По тій невидимій хвилі, яка проходить між двома тілами в темряві.
І він нічого не сказав. Просто повернувся до неї.
І обійняв. Міцно. Без питань. Без “що трапилось?” Без “ти знову?”. Просто — мовчки.

— Мені просто... важко, — прошепотіла вона.
— Я знаю, — сказав він тихо.
— Іноді здається, що я сама.
— Але ж я — тут. І завжди буду.

Вона не хотіла пояснювати. Бо це не той біль, який має логіку.
Це той, що з’являється, коли довго мовчиш.
Коли стримуєш емоції. І коли весь день була сильною — для всіх.

І він не ліз із рішеннями. Не шукав причин. Не давав порад.

Бо знав: іноді єдине, що потрібно — це бути поруч.
Не відволікати. Не змушувати “повеселіти”. Просто — притиснути. І дати їй знати: ти не одна.

Вона повільно заспокоювалась. Її дихання вирівнювалось.
Сльози стишувались. А руки — міцніше тримали його плече.

Бо любов — це не коли ти завжди веселий.
Це коли навіть у найтемнішу ніч, хтось обіймає тебе мовчки. І тиша стає світлішою. Бо хтось дихає поруч.

📌 У наступній главі: “Вона зла — він смішний. Це рятує.”
🔔 Коли в поганому дні раптом звучить сміх. І все змінюється — навіть якщо тільки на 3 хвилини.