86: Вона хоче поговорити — він влаштував побачення

— Нам треба поговорити, — сказала вона.
— Добре, — відповів він. І за годину накрив стіл. Зі свічками. Піцею. І вином.

Вона — з глибини. Зі словом “поговорити” як кодом до душевної розмови.
Він — з автоматичним рефлексом: “раз вона сказала серйозно — треба зробити романтику. Як у фільмах.”
Вона хотіла розгорнути свої думки, як карту емоцій.
А він приніс сирну піцу.

— Це… мило, — сказала вона. — Але я… не це мала на увазі.
— Але ж ми рідко так сидимо! Без серіалу, без телефону…
— Бо я хочу, щоб ти почув мене. Не музику. Не хрум піци. А мене.

Він розгубився.

Бо справді старався.
Бо для нього “розмова” — це щось, що йде після “як справи?” і “а що в новинах?”.
А вона — чекала чогось іншого. Глибшого. Чеснішого.

— Я просто відчуваю, що ми не говоримо, — сказала вона. — Ми живемо поруч, але не завжди разом.
— Але ми ж разом кожен день!
— Фізично. Але не завжди — внутрішньо.

Пауза.

Її очі — відкриті. Його — трохи винні. І трохи здивовані.
Бо він і справді не помічав, як “разом” стало “по сусідству”.

— Я хочу знати, що ти думаєш. Про нас. Про себе. Про життя.
— Я не завжди знаю, як це казати.
— Почни з простого. Почни з того, що справжнє.

Він відклав келих. Сів ближче.
Подивився в її очі. І сказав:

— Я боюсь, що не вмію бути таким... словесним, як ти. Але коли ти поруч — я відчуваю, що можу навчитися.
— А я боюсь, що якщо мовчати — ми зникнемо.
— Ми не зникнемо. Я вже тут. І я чую.

Вони говорили довго. Без плану. Без теми. Просто — про все.
І піца залишилась недоторканою. Але тепліше стало не в тарілках, а в тій тиші, яка більше не була порожньою.

Бо любов — це не завжди “вечеря при свічках”.
Це коли він приносить побачення, думаючи, що рятує, а в результаті — просто залишається. І слухає. Без прикрас. І це — найважливіше.

📌 У наступній главі: “Вона плаче в подушку — він притискає мовчки”
🔔 Коли її сльози — без пояснень, а його мовчання — найкраща підтримка.