84: Вона пише вірш — він жує бутерброд

Суботній ранок. У кімнаті — тиша, як фон для думок.
Вона сиділа біля вікна з блокнотом на колінах. Волосся зібране, плед на плечах, погляд — десь між небом і шостою стрічкою думок.

Вона писала вірш.
Не для соцмереж. Для себе. Тому що відчувала.
Бо бувають моменти, коли всередині — щось, що хоче вийти. Через рими, рядки, багатокрапки.

— Як гарно пахне, — пролунав голос за спиною.
— Це не ароматизатор, це думки, — сказала вона, не відводячи погляду від аркуша.
— А я думав, то тости…

Він прийшов на кухню, зробив бутерброд, і тепер жував його, стоячи поруч.
Хрум.
Ще хрум.
Пауза.
Хрум з емоцією.

— Я пишу, — сказала вона тихо.
— Я не заважаю, правда ж?

Вона глибоко вдихнула. Потім знову подивилась на сторінку. І... зітхнула.

— Ну просто, знаєш, коли я пишу — це як медитація. Я занурююсь. А ти… хрум-хрум-хрум.
— Але ж я підтримую. Сиджу поруч. Не дивлюсь серіал. Не шумлю…
— Ти жуєш, як апокаліпсис в хлібному відділі.

Він усміхнувся. Сів. І... мовчки подав їй половину бутерброда.
Вона не взяла.

— Це вірш про тебе, між іншим.
— Справді?
— Ну, поки що. Якщо не зміню тему на “Бутерброд і Печаль”.

Він замовк. І слухав. Як вона начитувала перші рядки. Трохи незграбні. Але — свої.
А потім — сказав:

— Ти пишеш так, що я чую себе... кращим. Навіть якщо жую.

Пауза.

Вона поклала ручку.
Узяла його руку.
І все ж надкусила той бутерброд.
Один укус — як компроміс між поезією й реальністю.

Бо любов — це не коли один — поет, а інший — тиша.
Це коли вірш пишеться поруч із хрумким хлібом. І замість заважати — він просто дихає поряд. І чує кожен рядок. Навіть без рим.

📌 У наступній главі: “Вона хоче ‘як у фільмі’ — він ‘не бачив’”
🔔 Коли вона мріє про сценарій з романтикою, а він плутає його з бойовиком.