83: Вона слухає — він мовчить, але чує

— Розкажи мені щось, — сказала вона, згорнувшись у кріслі, як котик у пледі.
— А що саме? — спитав він, вже трохи стривожено.
— Просто щось. Що ти відчуваєш. Що думаєш. Що в голові.

І тут знову — вони двоє.
Вона — з цілим списком емоцій, питань, версій.
Він — з одним словом:
— Нічого.

І це “нічого” не означало байдужість.

Це було те саме “нічого”, яке ховає: втому, роздуми, страх щось сказати неправильно.
Бо він не звик говорити. Він — вміє мовчати.

— Я просто хочу тебе почути, — каже вона.
— А я просто... не завжди знаю, як.
— Просто скажи, що в тобі.
— В мені... тиша.

Вона не злилась.

Вона вже знала, що не всі мовчання — мовчазні.
Іноді в них — глибина. Як у книги без обкладинки, яку треба вміти читати.

Вона сіла поруч. Не питала далі. Не тиснула. Просто була.
І тоді — він сам сказав:

— Я думаю про тебе. Постійно. Але не завжди словами. У голові — образи. Відчуття. Твій голос. Твій чай. Твої кроки. Я чую — тебе. Завжди.

Її очі блищали. Бо вона — дочекалась. Не витиснула. А — дочекалась.
Він говорив повільно. Але — щиро. І кожне слово було варте місяців тиші.

— Я не красномовець. Але якщо я мовчу — це не значить, що мене нема.
— Я знаю, — відповіла вона. — Твоє мовчання — гучніше за тисячу фраз. Бо ти поряд. І я тебе чую. Навіть коли ти просто дивишся.

Бо любов — це не коли постійно говорять.
Це коли один слухає, інший мовчить — і в тій тиші народжується розуміння. Без слів. Без примусу. Але з глибиною.

📌 У наступній главі: “Вона пише вірш — він жує бутерброд”
🔔 Коли вона — поезія, а він — сніданок. Але вони з одного тексту.*