82: Вона — пелюстки троянд, він — подряпаний диван

Вона любила гарне.

Не просто “охайне” чи “зручне”, а саме — гарне.
Подушки в тон, склянки одного стилю, свічки з запахом “вечір у Провансі”.

Її душа — з троянд. Не обов’язково червоних. Але завжди — з думкою.

А він...

Він — подряпаний диван. У прямому сенсі.
Улюблений. М’який. Трохи обдертий з одного боку, але “все ще норм”.
Він не помічав деталей, поки вони не впирались у нього ногою. Або не починали блиматись у TikTok.

— Я хочу купити новий плед. Гарний, світлий.
— А навіщо, якщо старий ще гріє?

Вона дивилась на нього, як художник на фарбу, що не хоче бути на палітрі.

Їй хотілося краси. Він — бачив у речах функцію.
Вона — естетику. Він — “та шо там?”

— Мені потрібно, щоб вдома було красиво.
— А мені потрібно, щоб вдома було ти. А все інше — дрібниці.

Іноді вона ставила вазу. А він — зіштовхував її коліном, бо “не бачив, що вона там”.
Іноді вона стелила нову скатертину. А він — розливав чай, бо “поріг столу змістився”.

Вони — ніби різні частини простору.

Вона — оформлення.
Він — звуки та рухи.

— Я іноді відчуваю себе як декор. А ти — як той, хто постійно тестує його на міцність.
— А я просто хочу, щоб тобі було приємно. Але не завжди розумію як.
— Просто не сиди на подушці, яка “для краси”.
— А для чого ж тоді вона?

Вони сміялись. Сварились. Мирились. І далі жили — в домі, де троянди й подряпини створювали їхній унікальний стиль.

Бо любов — це не коли в домі все пасує до серветок.
Це коли навіть подряпаний диван стає місцем обіймів. Бо вона — троянда, а він — той, хто завжди підкладе плед, хоч і не розуміє, навіщо він такий світлий.

📌 У наступній главі: “Вона слухає — він мовчить, але чує”
🔔 Коли слова не завжди потрібні, щоб відчути: тебе розуміють.*