77: Вона хоче пограти в настілку — він “а серіальчик?”

Вечір. Вона дістала коробку з шафи.

“Настільна гра для двох”, — написано на обкладинці.
Усміхнені персонажі, барвисті картки, кубик, що закликає до пригод.

— Давай пограємо? — з надією сказала вона.
— А може... серіальчик? — з надією відповів він, уже напівлежачи на дивані, пульт затиснутий, як оберіг.

— Ми ж колись грали. Було весело.
— Було, так. Але тоді я виграв.
— Саме тому ти боїшся повторити?

Вона розклала поле. З любов’ю.
Він сидів, наче його запрошували на іспит, а не на гру.

— Дивись, тут нові картки! — сказала вона, блимаючи очима, як у кіно, де героїня — фанатка квестів.
— А тут нова серія…
— А тут новий рівень нашої комунікації!

Він зітхнув.
Сів поруч. Взяв картку. Прочитав.

“Ваша пара не поділила подушку. Хто має більше аргументів — отримує хід.”

— Це якась підступна гра…
— Це — про життя. І ми граємо в нього щодня.

Вони почали. Повільно. Спочатку він — пасивно. Вона — з азартом.
Потім — він втягнувся. Почав кидати кубик із пристрастю. Кричав “Та ну, знову шість!”, а вона — реготала.

— Ну бачиш? Це веселіше, ніж просто серіал.
— Можливо. Але там не треба думати.
— А тут — треба тебе бачити. І чути. І жартувати. І не перемотувати тебе на інший вечір.

Гра закінчилась. Нічия.

Вони сиділи, усміхнені. Без серіалу. Без гугління “що подивитись увечері”. З кубиком на колінах і трохи більшим теплом у погляді.

— Наступного разу — з друзями? — спитала вона.
— Наступного разу — тільки ти і я. Але, може, я принесу попкорн.
— І обійми. Бо після гри — обійми головне.

Бо любов — це не завжди серіальчик перед сном.
Це коли ти кидаєш кубик — і що б не випало, ви граєте разом. І смієтесь, навіть коли знову шість.

📌 У наступній главі: “Вона втомилась — він 'не зрозумів'”
🔔 Коли її мовчання кричить, а він чекає інструкцію замість інтуїції.