75: Вона мила підлогу — він пройшов у черевиках

Вона стояла з шваброю. У спортивках, з закочаними рукавами та обличчям жінки, яка проводить ритуал очищення не тільки підлоги, а й душі.

На вікні — відкрита кватирка. На підлозі — вологий блиск.
У повітрі — запах лимонного засобу для миття, змішаний із надією на чистоту, яка протримається хоча б до вечора.

І тут — клацання дверей. І його голос:

— Привіт! Я купив булочки!

І навіть до кінця не встигши закрити рота, він уже стояв на середині кухні.
У ЧЕРЕВИКАХ.
На ВОЛОГІЙ ПІДЛОЗІ.
На СВЯТОМУ МІСЦІ.

— …
— Що? — спитав він, помітивши її погляд.

У тому погляді було все: розчарування, біль, моральна втома і легкий присмак душевного вбивства.

— Ти… ти щойно?
— А я… я не бачив, що…
— ТИ. НЕ. БАЧИВ. ЩО. ПІДЛОГА. МИТА?

Його кросівки вже залишили сліди.
Із візерунком. Як печатка безтурботності.

— Я ж тільки на хвилинку!
— Це як плюнути в море і сказати “я просто освіжив”.
— Я зараз витру!
— Ні. Тепер уже пізно. Цей момент — у мені.

Вона поставила швабру. Повільно. Як зброю.

І сіла.
І сказала:
— Це завжди так. Я прибираю — ти заходиш. Я готую — ти вже з’їв. Я кажу — ти “не почув”. Може, ми живемо в різних часових зонах?

Він став. Мовчки.

Дістав серветки. Витер сліди.
Потім приніс нову ганчірку. Потім обійняв. Ззаду. Сильно.

— Я ідіот. Але з булочками.
— Я просто хотіла, щоб хоч пів дня... було чисто.
— Хай буде. А я… у шкарпетках. І навшпиньки.

Вони сміялись. Потім він витер усе ще раз. І залишив записку:
“Тут була твоя чистота. І моя вина. Пробач.”

Бо любов — це не коли завжди стерильно.
Це коли навіть після брудних слідів — є обійми, каяття і булочки.