74: Вона забула ключі — він на дзвінок не відповів

Дощ. Сходова клітка. Пакет із продуктами в одній руці, парасоля — в іншій, а думки — десь між “ну як так знову?” і “вбийте мене ковдрою”.

Вона стояла під дверима. Дзвонила. Раз. Два. П’ять.
Телефон мовчав, як підліток після фрази “давай поговоримо”.

— Ну візьми ж! — прошепотіла вона.
— Я не зла. Я просто... замерзла. І вже уявляю, як ти в навушниках, десь на дивані, й навіть не чуєш, що я тут. Іще й мокра.

Звук крапель, запах сходової клітки і... легке приниження.
Вона забула ключі. Бо поспішала. Бо думала, що він удома. І що “якщо що — відкриє”.

— Ага. “Якщо що”. Я ж не просила багато. Просто відповідати.

Минуло 20 хвилин.
Телефон — мовчить.
Він — мовчить.
Сходи — холодні.
Настрій — на межі катастрофи.

І тут — клацання замка.

Він відчиняє. В піжамі. Розпатланий. З подушкою на щоці.
В очах — повна відсутність розуміння, що він щойно врятував своє життя.

— Ти не відповідала!
— Я спав… Без звуку…
— А я стояла! В дощ! І з молоком! І з думками про твоє життя після цього!

Він зрозумів. Повільно. Але впевнено.

Взяв у неї пакет.
Посадив на диван. Приніс плед. Гарячий чай. І... мовчав.

— Я знаю, що це дрібниця. Але... це саме такі дрібниці ріжуть.
— Згоден. І я винен. Бо треба було залишити звук. І просто бути уважним.
— Я не прошу багато. Просто бути тут, коли я не можу потрапити туди, де тепло.

Вони мовчали. Дощ стукав у шибку.
Її руки — трохи тряслись. Його — трохи винні.

— Наступного разу — я тобі сам надішлю повідомлення: “Я вдома. Якщо що — я тут.”
— Наступного разу я просто візьму ключі. Але все одно — чекай мене. І відкрий, якщо що.

Бо любов — це не тільки романтика з фільмів.
Це коли ти забула ключі, а він не почув дзвінка — але потім почув тебе. І обійняв. І зробив чай.

📌 У наступній главі: “Вона мила підлогу — він пройшов у черевиках”
🔔 Коли чистота — святе, а “ой, я не побачив” — новий рівень злочину.