73: Вона хоче обіймів — він уже в грі

Вечір. Вона закуталась у ковдру, як суші в норі. Очі — трохи сумні. День — важкий.

Їй хотілося одного: обіймів. Без слів, без пояснень. Просто бути поруч.

Він сидів на дивані. В навушниках. З геймпадом. І в очах — концентрація, ніби він керує літаком на посадці під час бурі.

— Любий? — тихо сказала вона.
— Ага, ага, — автоматично відповів він, не відриваючи погляду від екрану.

Вона встала, підійшла. Торкнулася плеча.
— Можна обійму?
— Щас, щас… Я на босі!

“Босі”.
Вона чула це слово частіше, ніж “кохана”. І майже так само часто, як “ще хвилина”.

Вона сіла поруч. Тихо. І чекала.

Гра тривала.
В кімнаті миготіли кольори.
Її серце — ні. Воно вже трохи охололо.

Через кілька хвилин вона встала.

Пішла на кухню. Зварила чай.
Повернулась — він ще в грі.

— Ти мене взагалі бачиш?
— Звісно! Просто я зараз на складному рівні. Якщо програю — все знову!
— А якщо програю я?

Пауза.
Навушники зняті. Погляд нарешті зустрів її очі. І в них — щось більше, ніж пікселі.

— Тобі сумно? — спитав він.
— Тобі важко обійняти?
— Ні. Просто... я іноді не помічаю, як захоплююсь.
— А я іноді — як зникаю на фоні.

Він поставив гру на паузу.
Підійшов. Обійняв.
Не швидко. Не “на ходу”. А повністю. Як треба.

— Пробач. Ти — моя реальність. А гра — це просто гра.
— Я не прошу багато. Просто — бути тут. І зараз.
— Я тут. І обіймаю. Назавжди.

Бо любов — це не коли обіймаєш тільки в перервах.
Це коли гра на паузі — бо серце коханої грає важливіше.

📌 У наступній главі: “Вона забула ключі — він на дзвінок не відповів”
🔔 Коли двері зачинені, мобільний мовчить, а настрій — вже на межі сліз.