72: Вона не може знайти зарядку — він сказав “десь є”

— Де моя зарядка? — крикнула вона з кухні.
— Вона десь є, — відповів він з вітальні. Спокійно. З упевненістю мудреця, який щойно розв’язав всі проблеми людства.

І все.
Більше нічого не додав. Ні точок, ні координат, ні бажання допомогти.

Вона ходила по квартирі, ніби слідча.
Вивчала поверхні. Заглядала під подушки. Витягувала з коробок дивні предмети — стару флешку, пульт від телевізора, який уже не працює, і... чомусь лимон.

— Ти користувався нею останнім! — крикнула вона.
— Ну, може... Але я поклав її... десь.
— Це твоє “десь” — як чорна діра. Все туди падає. І не повертається.

Вона вже обійшла кухню, ванну, балкон, де він “точно нічого не залишав”.
У кімнаті — тільки його спокійне:
— Може, вона у шафі?

— У якій?
— Ну... в якійсь.

Це вже не було пошуком. Це була експедиція.

Вона зітхнула. Відкрила шафу. Нічого. Іншу. Теж нічого. Третю — і там, поміж ковдрами, коробка з надписом “дроти”. І там — її зарядка. З вузлом. І слідами виживання.

— Ти серйозно? Ти засунув її СЮДИ?
— Я не ховав. Я... зберіг.
— Це не зберігання. Це заслання!

Вона знову зітхнула. Але не сердито — скоріше, як мама, яка знайшла дитину, що з’їла всю пасту і заховала банку під диван.

— Тобі так важко покласти речі туди, де їх можна знайти?
— Мені здається, я їх кладу саме туди. Просто ти бачиш по-іншому.
— Я бачу — РЕАЛЬНІСТЬ.

І тоді вона зробила табличку.

“Зарядки тут.”
Приклеїла на шухляду.
І дала йому подивитись.

— Це що, меморіальна дошка?
— Це система.
— А можна ще — для ключів?
— Можна. Але тільки якщо ти погодишся, що “десь” — це не географічна назва.

Вони посміялися.
Потім він приніс ще одну зарядку — “на запас”. І поклав туди, де написано.
І навіть сфотографував. Для себе.

Бо любов — це не коли всі завжди знають, де що лежить.
Це коли один каже “десь є”, а інший — все одно шукає. І знаходить. І все одно тебе любить.

📌 У наступній главі: “Вона хоче обіймів — він уже в грі”
🔔 Коли їй потрібна ніжність, а він — на фіналі матчу з геймпадом у руках.